Жюлі зупинилась, зазирнула комісарові в очі. Вона була вже значно спокійніша, бо встигла обміркувати свою відповідь. В тій поважності, з якою дівчина дивилась на Мегре, було щось симпатичне.
— Я так і знала, що це призведе до якогось лиха. І все-таки мій брат нічого не зробив. Можу вам заприсягтися, що якби це він убив капітана, я перша відплатила б йому такою ж монетою.
В її голосі відчувалася затамована пристрасть.
— Тільки шкода, що тут такий збіг обставин. Та ще ота історія з каторгою, яка весь час спливає. Варто комусь спіткнутися, як на його шию вішають відповідальність за все, що б потім не скоїлось.
— А який план мав Луї?
— Це не був ніякий план. Все зовсім просто. Він зустрів одного дуже багатого пана, не знаю навіть де — в Гаврі чи в Англії. Він не назвав мені його. Цей пан, ситий по горло життям на суходолі, хоче купити яхту для подорожей. Він звернувся до Луї, аби той підшукав йому судно.
Вони все ще стояли на пляжі. Уїстреама звідси не було видно, тільки сліпучо-біла голка маяка витикалася на сірому тлі неба.
— Луї сказав про це своєму хазяїнові. Адже деякий час, як почалася криза, Ланнек хотів здихатися «Сен-Мішеля». Оце й все! «Сен-Мішель» — найкращий каботажний корабель для того, щоб його переробити на яхту. Спочатку мій брат мав одержати десять тисяч франків, якби вдарили по руках. А потім покупець говорив, що хоче залишити його капітаном як довірену людину.
Вона пошкодувала про свої останні слова, які могли сприйматися з іронією, і вловила на обличчі Мегре тінь усмішки, наче той мав щось сказати. Вона, здається, була вдячна за те, що комісар не вимовив уголос: «Каторжник у ролі довіреної людини!»
Та Мегре й не збирався глузувати. Він поринув у роздуми. Був вражений простотою розповіді — тією простотою, в якій бринить хвилююча нотка правди.
— Однак ви не знаєте, хто цей покупець?
— Не знаю.
— Де мав знову побачитися з ним ваш брат?
— Не знаю.
— Коли?
— Незабаром. Здається, оформити продаж мали в Норвегії, а потім, через місяць, яхта пішла б у Середземне море, до Єгипту.
— Він француз?
— Не знаю.
— А сьогодні ви прийшли до Богоматері-на-Пісках, щоб забрати вашу черепашку?
— Адже я подумала: коли хтось знайде її, то гадатиме, буцім тут зовсім не те, що насправді. Скажіть одверто, ви ж мені не вірите?
Замість відповісти він запитав:
— Ви бачилися з братом?
Вона аж підстрибнула.
— Коли?
— Сьогодні вночі або вранці.
— Луї зараз тут?
Видно було, що ця звістка злякала її й вибила з рівноваги.
— «Сен-Мішель» прийшов уночі.
Ці слова трохи заспокоїли Жюлі, наче вона боялася, щоб її брат з'явився тут без шхуни.
— Так він що, пішов до Кана?
— Ні! Він ночував на одній з драг.
— Ходімо! — сказала дівчина. — Я змерзла.
З моря тягнув бриз, щораз холодніший, а небо вкривали хмари.
— Йому часто доводиться спати на старому судні?
Жюлі не відповідала. Розмова згасла сама собою. Вони йшли, не чуючи нічого, крім рипіння піску під ногами.
Дві картини спливли в пам'яті Мегре: яхта… золота авторучка…
Мозок працював машинально: вранці важко було пояснити походження авторучки, оскільки вона не в'язалася з «Сен-Мішелем» так само, як і з його досить розхристаними хазяями. Але… яхта — золота авторучка…
Це звучить логічніше! Багата людина зрілого віку підшукує яхту для подорожей і губить золоту авторучку…
Тільки треба з'ясувати, чому цей чоловік, замість прийти в порт на шхуні, залишив її, поплив на шлюпці, видряпався на пірс і пішов шукати притулку в напівзатопленій дразі.
— Того вечора, коли зник Жоріс, до вас прийшов ваш брат; він нічого не розповідав вам про цього покупця? Він не сказав вам, наприклад, що той на шхуні?
— Ні… Він тільки запевнив мене, що справу вже майже залагоджено.
Вони підійшли до маяка. Зовсім поруч, зліва, стояв будинок Жоріса, а в садку ще цвіли квіти, посаджені капітаном.
Жюлі посмутнішала й роздивлялась довкола з розгубленим виглядом, наче людина, що вже не знає, як жити далі.
— Незабаром вас покличуть до нотаріуса з приводу духівниці. І ви, безперечно, будете багата…
— Так не вийде! — сухо відрізала вона.
— Що ви хочете сказати?
— Ви й самі добре знаєте… Ці балачки про багатство… Капітан був небагатий…
— Ви не можете цього знати.
— Він нічого не приховував од мене. Якби він мав сотні тисяч франків, то сказав би мені про них. І йому не треба було б вагатися минулої зими перед тим, як купити собі мисливську рушницю за дві тисячі франків! Адже він так мріяв про неї. Хазяїн бачив мерову рушницю і довідався, скільки вона коштує…