Діставши підтвердження, пішов собі, по всьому, вражений побаченим. Ну, а Жюлі звернула увагу передусім на деталі матеріального порядку:
— Дванадцять франків за отакий обід, приготовлений навіть не на маслі! Наче ми не могли б попоїсти вдома…
Тим часом Мегре міркував:
— Куля в голові… Триста тисяч франків…
І його пильний погляд втуплюється в невинні очі Жоріса; губи Мегре погрозливо кривляться.
Таксі, яке вони взяли, колись було звичайною приватною машиною; тепер сидіння продавлені, шарніри риплять. Вони втрьох мусили вмоститися на задньому сидінні, бо відкидні місця поламані. Жюлі ледве дихає, затиснута поміж двома чоловіками, які поперемінно навалюються на неї то з одного, то з другого боку.
— Я оце пригадую, чи зачинила на ключ садову хвіртку! — бурмоче дівчина, бо з наближенням домівки господарські турботи обсідають її чим далі невідступніше.
Як тільки таксі виїхало з міста, вони буквально врізалися в стіну туману. Кінь і віз виринають ледве за два метри попереду — примарний кінь, примарний віз! Так само, як обабіч дороги виринають і зникають примарні дерева, примарні будинки. Шофер збавляє швидкість. Вони ледве долають по десять кілометрів на годину, але й за такої швидкості якийсь велосипедист вискакує з туману й зачіпає крило машини. Доводиться зупинитися. Проте все гаразд — велосипедист навіть не подряпався.
В'їхали в село Уїстреам. Жюлі опустила шибку:
— Нам аж до порту, переїдете через обертовий міст… Зупиніться біля будинку якраз поруч із маяком!
Між селом і портом стелиться стрічне шосе, щось близько кілометра, в цей час воно порожнє, мовби помережене блідим пунктиром газових ліхтарів. Збоку від мосту світиться вікно; звідти чути гамір.
— «Флотська закусочна»! — сказала Жюлі. — Отут усі ці, з порту, сидять мало не цілими днями.
По той бік мосту дороги вже, власне, немає; вона губиться в болотах, поміж яких тече Орна[1].
Тут і стоїть маяк та двоповерховий будинок, оточений садом. Машина зупиняється. Мегре уважно стежить за своїм супутником, котрий виходить із таксі і абсолютно невимушено прямує до хвіртки.
— От бачите, пане комісар! — вигукує Жюлі, сама не своя від радості. — Він упізнав будинок! Я певна, що колись він і зовсім прийде до пам'яті.
Вона вставляє ключ у замок, штовхає хвіртку, яка з брязкотом відчиняється, і йде посипаною гравієм доріжкою. Мегре розплачується з водієм і поспішає слідом. Таксі від'їздить, і стає зовсім темно.
— Чи не можете ви запалити сірника? Ніяк не попаду ключем в отвір.
Спалахує вогник. Двері відчиняються. Раптом щось темне шмигає в Мегре попід ногами. Жюлі вже в коридорі; вона повертає вимикач і з цікавістю дивиться вниз, примовляючи:
— Адже це кіт чкурнув із хати, правда ж?
Із цими словами вона знімає капелюшок, пальто, звичним рухом чіпляє їх на вішалку, відчиняє двері на кухню і вмикає там світло, мимоволі показуючи в такий спосіб, що саме тут мають звичку сидіти гості цього дому.
Кухня простора, стіни її облицьовані кахлями, великий стіл світлого дерева вичищений піском, мідний посуд аж сяє. Капітан машинально підходить до лозового крісла біля пічки й сідає.
— Одначе я була певна, що вигнала кота перед від'їздом, як завжди.
Жюлі бурмоче це сама до себе. Вона непокоїться.
— Так, це зовсім точно. Всі двері добре замкнені. Скажіть, пане комісаре, чи не хочете піти зі мною разом оглянути будинок? Я боюся.
І справді, вона боїться, навіть не наважується ступити перша. Вона прочиняє двері до їдальні. Там панує такий бездоганний порядок, паркет і меблі так старанно начищені, що відразу стає зрозуміло — цю кімнату ніколи не використовують за призначенням.
— Зазирніть за портьєри, дуже прошу…
У кімнаті стояло піаніно, впадали в око китайські лаковані дрібнички, порцеляна, що капітан, напевно, привіз із Далекого Сходу.
Далі салон, де меблі стояли в такому ж порядку й лишалися в такому ж стані, як у вітрині магазину, де їх було куплено. Капітан ішов слідом за ними; він аж сяяв од задоволення. Зійшли на другий поверх сходами, встеленими червоним килимом. Тут було три кімнати, з них однією не користувалися.
І скрізь чистота, пунктуальний порядок, теплий дух жилої оселі й кухні.
Ніхто тут не сховався. Вікна щільно зачинені. Зачинені й двері в садок, але ключ залишився ззовні.
— Кіт міг пролізти через душник, — сказав Мегре.
— Душника тут нема.
Повернулися в кухню. Жюлі відкрила буфет.
— Чи можна налити вам скляночку чого-небудь?
Лише тепер, походжаючи туди й сюди, немов за усталеним обрядом, наливаючи щось міцне в крихітні чарки, помальовані квітами, вона гостро відчула своє горе й залилася сльозами.
1
Орна (Орн) — річка на північному заході Франції, впадає в залив р. Сени.