Выбрать главу

— До кого я маю звернутися? — спитав затриманий, оглядаючи всіх по черзі.

Мегре знизав плечима, немов хотів сказати, що жандарми перестаралися, дістав маленький ключ із кишені й відімкнув замок наручників.

— Вельми вдячний… Мене здивувало те, як зі мною…

Мегре перервав його гнівним вигуком:

— Здивувало? Що? Чи так уже й здивував вас арешт?

— Одне слово, я й досі не відаю, що ж саме мені закидають.

— Досить уже й того, що ви вкрали велосипед!

— Даруйте, не вкрав, а позичив! У гаражі, де я купив машину, вам це підтвердять! Я залишив там велосипед і доручив повернути його в Уїстреам, передавши водночас певну суму як відшкодування власникові велосипеда…

— Дивно, дивно! Адже, правду казати, ви ніякий не норвежець…

Ні зовнішність, ні вимова не виказували його норвезького походження. Високий, ставний, ще молодий. Його елегантне вбрання було трохи пом'яте.

— Хоч я й не норвежець за народженням, а все-таки ним є, бо натуралізувався…

— І живете в Бергені?

— У Тромсе, на Лофотенських островах.

— Ви комерсант?

— Ні, власник заводу з переробки продуктів із тріски.

— Наприклад, тріскової ікри.

— Так, і тріскової ікри, і всього іншого… З голів і печінки витоплюємо жир… Кістки і плавники перемелюємо на добриво…

— Це ж чудово! Чудово! Лишається тільки дізнатися, що ж ви робили в Уїстреамі в ніч з 16 на 17 вересня…

Чоловік не збентежився, неквапливо оглянувся навколо, а тоді промовив:

— Я не був тоді в Уїстреамі.

— А де ви були?

— А ви?

І одразу ж, немов перепрошуючи, всміхнувся:

— Я хочу сказати: чи ви самі були б спроможні отак одразу сказати — що ви робили в такий-то день, о такій-то годині, коли від того часу минуло більше місяця?

— Ви були тоді в Норвегії?

— Цілком вірогідно.

— Візьміть.

І Мегре простягнув своєму співбесідникові золоту авторучку, яку норвежець найневимушенішим рухом, щиро дякуючи, поклав собі до кишені.

Їй-право, чоловік був десь одного віку з мером, такий же на зріст, але стрункіший, темпераментніший, його темні очі відбивали напружене внутрішнє життя. А усмішка на тонких губах свідчила про тверду впевненість у собі.

На всі запитання комісара він відповідав чемно, навіть люб'язно.

— Я гадаю, — сказав він, — що тут сталася якась помилка, і був би щасливий продовжити свою подорож до Парижа…

— На жаль, не про помилку йдеться. Де ви познайомилися з Луї-Здоровилом?

Всупереч сподіванням Мегре норвежець навіть не глянув на моряка.

— Луї-Здоровило? — здивувався він.

— Ви познайомились з Жорісом, ще коли він ходив на судні як капітан?

— Пробачте, нічого не розумію.

— Авжеж! І якщо я вас запитаю, чому це ви вважали за краще ночувати на списаній дразі, а не в готелі, ви теж зробите великі очі?

— Слово честі. Ви знаєте, що на моєму місці…

— І все ж ви вчора прибули до Уїстреама на борту «Сен-Мішеля». Але висадилися ще перед тим, як судно зайшло в порт. На шлюпці, яку взяли зі шхуни. А потім пішли на драгу і ночували там. Сьогодні у другій половині дня ви обійшли навколо вілли, тієї самої, в якій ми з вами зараз розмовляємо, після чого позичили велосипед і втекли до Кана. Там купили машину. Рушили до Парижа. Так це ви там мали приєднатися до пані Гранмезон, у готелі «Лютеція»? Не завдавайте собі зайвого клопоту знову добиватися туди. Або я дуже помиляюсь, або вона приїде сюди цієї ж ночі.

Запала тиша. Мер стояв непорушно, як скульптура, з таким застиглим поглядом, що здавалося, ніби в ньому не лишилося жодних проблисків життя. Луї-Здоровило чухав потилицю й позіхав; він так і сидів — єдиний серед людей, що стоять.

— Ваше прізвище Мартіно?

— Жан Мартіно, саме так!

— Гаразд, пане Жан Мартіно, поміркуйте як слід! Подумайте, чи й насправді не маєте чого сказати мені. Є досить підстав гадати, що одна з присутніх тут осіб найближчими днями стане перед судом.

— Я не тільки не маю чого вам сказати, але й хотів би, з вашого дозволу, повідомити мого консула, аби він зробив усе належне…

Аж двоє! Пан Гранмезон погрожував подати офіційну скаргу. Мартіно воліє вчинити так само! Один тільки Луї-Здоровило нічим не погрожує і сприймає усі перипетії з філософським спокоєм, дбаючи тільки про те, щоб випити.

Віконниці здригалися від шторму, який у час припливу завжди досягає найбільшої сили.

На обличчі Люка було промовисто написано: «Ох і встряли ж ми в халепу! Дай боже тепер знайти щось переконливе на виправдання!..»