— Я оце надумав одну річ, — стиха промовив Мегре. — Поділимо між собою цю неприємну роботу… Ви шукайте ліворуч, з боку полів… Тим часом я шукатиму на правому боці.
Мегре помітив вогник, що спалахнув у очах його супутника. Мер був дуже радий, але намагався приховати це від комісара. Він сподівався розшукати свою жінку й побачитися з нею, таким чином, у відсутність Мегре.
— Згода, — відповів з удаваною байдужістю.
Хутір мав не більше двадцяти халуп, які де-не-де тулились одна до одної й утворювали щось схоже на вулиці, хоч купи гною громадилися тут і там. Безперестанку періщив дощ — дрібний дощик, наче з пульверизатора, й ніде ані душі. Але фіранки на вікнах ворушилися. За ними вгадувалися переважно зморшкуваті обличчя бабусь, що ховалися в сутінку своїх домівок.
Наприкінці хутора, якраз перед огорожею пасовиська, де ганяли наввипередки двоє лошат, стояла якась одноповерхова будівля з порогом у дві сходинки, увінчана дахом, збитим набакир. Мегре озирнувся, почув кроки мера на протилежному кінці селища, вирішив не стукати у двері й зайшов усередину.
Одразу ж щось зашаруділо в напівтемряві, яку ледве розсіювало світло вогнища. Виринула чорна постать з білою плямою старечого очіпка.
— Що там таке? — запитала стара й почимчикувала до комісара, зігнувшись навпіл.
Тут стояв теплий дух соломи, капусти й курника водночас. Курчата копирсалися навколо купи хмизу.
Мегре, який майже діставав головою до стелі, побачив у глибині кімнати ще одні двері й зрозумів, що тут треба діяти негайно. Без жодного слова він ступив до дверей і рвонув їх. Пані Гранмезон була там, вона писала; Жан Мартіно стояв поруч.
На якусь мить вони заціпеніли в замішанні. Жінка підвелася з солом'яного стільця. Мартіно поспішив схопити аркуш, на якому вона писала, і зіжмакав його. Обидва інстинктивно притулились одне до одного.
Халупа мала тільки дві кімнатки. В цій була спальня старої. На стінах, побілених вапном, висіли два портрети і дві хромолітографії в чорно-золотих рамках. Дуже високе ліжко. Стіл, на якому допіру писала пані Гранмезон, служив головним чином для вмивання, але з нього зняли таз.
— Ваш чоловік буде тут за кілька хвилин! — попередив Мегре, вже починаючи розуміти, в чому річ.
А Мартіно розлючено заволав:
— Так це ви все підстроїли?
— Помовч, Ремоне.
Це заговорила пані Гранмезон. Вона зверталася до нього на «ти». Вона назвала його не Жаном, а Ремоном. Мегре в думці відмітив ці деталі, підійшов до дверей, прислухався й повернувся до дивної пари.
— Чи не зволите ви віддати мені цей аркуш? Адже ви почали лист?
Вони перезирнулися. Пані Гранмезон була бліда. Обличчя її змінилося. Мегре вже бачив її одного разу, але тоді вона виконувала свої обов'язки — найсвятіші обов'язки дружини багатого буржуа: приймала в себе світських людей.
Він звернув тоді увагу на її чудову освіту і банальну вишуканість, з якою жінка так граційно пропонувала чашку чаю або відповідала на компліменти.
Він уявив тоді її спосіб життя: домашні турботи про будинок у Кані, візити, діти, яких треба виховати як годиться. Двічі або тричі на рік — місяць на фешенебельних гірських курортах чи на водах. Помірковане кокетство. Турбота про збереження гідності навіть більша, ніж про збереження краси.
Безперечно, в дамі, яка стояла зараз перед ним, лишалося щось від усього цього. Але домішувалось і дещо інше. Правду сказати, вона виявляла більше витримки, більше самовладання, ніж її партнер, який був недалекий від того, щоб втратити голову.
— Дай-но йому цей папірець, — наказала вона, бо Мартіно уже хотів його порвати.
Там було заледве кілька слів: «Пане директор, маю честь просити вас про…»
Почерк крупний, з нахилом вліво, як у всіх жінок, що виховувалися в пансіонах на початку століття.
— Сьогодні вранці вам двічі дзвонили по телефону, чи не правда? Дзвонив ваш чоловік… Або, точніше, ви самі дзвонили йому, щоб попередити про скорий приїзд в Уїстреам. Потім дзвонив пан Мартіно і просив вас приїхати сюди. Він послав по вас на перехрестя доріг маленьку вантажівку.
На столику, за чорнильницею, Мегре помітив зараз те, чого не побачив раніше, — пачку банкнотів по тисячі франків.
Мартіно простежив за його поглядом. Запізно, щоб можна було щось вдіяти! Тоді, здоланий несподіваною втомою, він безпорадно впав на край ліжка й пригнічено втупив очі в долівку.
— Це ви принесли йому ці гроші?