Ворота шлюзу розсуваються. Судно входить у канал; він не набагато вужчий, ніж Сена в Парижі.
— Даруйте, ви капітан порту?.. Комісар Мегре з кримінальної поліції… Я оце привіз вашого колегу.
— Жоріс тут? Отже, це таки він?.. Мені про нього говорили сьогодні вранці. Але чи то правда, що він трохи… — начальник порту покрутив пальцем коло лоба.
— Поки що так! Ви проводите цілу ніч у порту?
— Ніколи більше п'яти годин… Скільки триває приплив, авжеж! Він триває п'ять годин, і тоді кораблям вистачає води, щоб пройти в канал або вийти в море… Час припливу міняється щодня… Сьогодні ми щойно почали й матимемо воду до третьої години ночі…
Чоловік тримає себе просто. Він ставиться до Мегре як до колеги, оскільки й сам, кінець кінцем, теж є урядовець.
— Пробачте, одну хвилину…
Пильно вдивляється в море. І хоч нічого не видно, все ж промовляє:
— Це парусник з Булоні пришвартувався до паль, почекає, коли відкриють ворота…
— Вас попереджають про прибуття кораблів?
— Звичайно. Особливо про пароплави. Вони майже всі роблять регулярні рейси — з Англії везуть вугілля, повертаються туди з Кана з рудою…
— Ходімо вип'ємо чарку? — запропонував Мегре.
— Коли закінчиться приплив… мені треба бути тут…
І голосно віддає накази людям, яких не видно, але він точно знає, що вони на місцях.
— Вам доручено розслідувати цю справу?
З боку села чути чиїсь кроки. Під воротами шлюзу проходить чоловік, ось він ступив у смугу світла, й Мегре побачив цівку рушниці.
— Хто це?
— Мер. Пішов полювати на качок… У нього курінь на Орні… Його підручний має вже бути на місці і приготувати все потрібне на ніч…
— Як ви гадаєте, готель ще не зачинять, поки я дістануся туди?
— «Всесвіт»? Встигнете. Але поспішайте… Хазяїн скоро закінчить грати в карти й піде спать… А тоді вже його не піднімеш і за півцарства…
— До завтра, — сказав Мегре.
— Бувайте! Я в порту від десятої години, коли почнеться приплив.
Вони обмінялися потиском руки, так і не роздивившись один одного. А життя в густому тумані тривало; там можна несподівано зіткнутися з людиною й розійтися, так і не вгледівши її. І тебе охоплює, власно кажучи, не зловісне відчуття, а щось інше — якийсь невиразний неспокій, смуток, пригніченість від того, що навколо незвіданий, зовсім чужий для тебе світ.
Усюди морок, населений невидимками. Ось, приміром, десь зовсім поруч парусник чекає своєї черги, а ти й не знаєш, де він саме…
Мегре знову проминув рибалку, що непорушно застиг під ліхтарем. Йому схотілося щось сказати.
— Клює?..
А той, замість відповіді, сплюнув у воду; Мегре ж пішов собі далі, розлючений, що бовкнув дурницю.
Останнє, що він почув перед тим, як переступити поріг готелю, було грюкання віконниць — їх зачиняли на другому поверсі будинку капітана Жоріса.
Жюлі боїться!.. Кіт вистрибує надвір у ту мить, коли вони входять у дім!..
— Сирена горлатиме цілу ніч? — нетерпляче бурмоче Мегре, побачивши хазяїна готелю.
— Поки буде туман… Можна звикнути…
Він спав неспокійно, як сплять, переївши на ніч або ще, так бувало в дитинстві, перед якоюсь великою подією. Двічі схоплювався, припадав до холодної шибки, але не бачив нічого, крім безлюдної дороги й вузького променя маяка, який, здавалося, намагався прорізати хмари. І безперестану волала сирена попередження — іще голосніше, іще настирливіше.
За другим разом подивився на годинник. Була четверта година, й рибалки з кошиками за плечима йшли до порту, розмірено та голосно клацаючи своїми сабо. І, як йому здалося, майже одразу після того у двері номера часто-часто застукали, відчинили їх, не чекаючи запрошення, і Мегре побачив схвильоване обличчя хазяїна.
Проте часу вже минуло чимало. У вікно світило сонце, а сирена так само скаженіла.
— Мерщій!.. Капітан помирає…
— Який капітан?
— Капітан Жоріс… Зараз Жюлі прибігла в порт, щоб викликати вас, а також лікаря…
Мегре, скуйовджений після сну, поспіхом натягнув брюки, взув черевики, навіть не зав'язуючи шнурків, накинув піджак на сорочку без комірця, який забув пристебнути.
— Ви не хочете перекусити?.. Може, дати чашку кави?.. Склянку рому?..
Куди там! Часу обмаль. Надворі було дуже холодно, хоч сонце вже визирнуло, а дорога була ще мокра від роси.
Переходячи через шлюз, комісар побачив море — власне, вузьку його смугу — зовсім тихе, блідо-блакитне, бо вже недалеко від берега повис густий туман.
На мосту хтось гукнув до нього: