Він зупинився. Містер Дедалус відвів голову від кістки:
— А ти, Джоне, що?
— А що я? — сказав містер Кейсі. — Сказала вона те слово і як виставить на мене свою гидку стару пику, — а в мене повен рот тютюнової каші. То я нахилився й кажу: Тьху на тебе! Ось так!
Він відвернувся і зобразив плювок.
— Тьху! — кажу я, і прямо їй в око.
Він заліпив долонею око й завив, як од болю.
— О Єзу святий, Йосифе-Маріє! — це вона. — Я не бачу! Осліпили мене! Утопили мене!
Захлинаючись від кашлю зі сміхом, він повторив:
— Осліпили мене!
Містер Дедалус реготав, відкинувшись у кріслі, а дядько Чарлз знай похитував головою.
Данті була страшенно люта на виду та все приказувала, поки вони сміялися:
— Дуже гарно! Ха! Дуже гарно!
Плювати жінці в око негарно. Але яким це словом назвала та жінка Кітті О'Ші, що його містер Кейсі не захотів повторити? Він уявив собі, як містер Кейсі пробирається крізь юрби людей, як виголошує промови з даху фургона. За те він і сидів у в'язниці! А ще він пригадав, як одного вечора приходив сержант О'Ніл, стояв у передпокої і тихо розмовляв з батьком, нервово покусуючи ремінець кашкета. Того вечора містер Кейсі не поїхав поїздом до Дубліна, а під їхній дім під'їхав екіпаж, і чути було, як батько каже щось про Кабінтільську дорогу.
Він був за Ірландію і за Парнелла, як і батько; та й Данті теж була за, адже раз надвечір, коли на еспланаді грав оркестр, вона вдарила якогось добродія парасолькою по голові, бо той зняв капелюха, коли в кінці оркестр заграв «Боже, храни королеву».
Містер Дедалус презирливо пирхнув.
— Знаєш, Джоне, — сказав він, — так їм і треба. Ми — нещасний, заїжджений попами народ, завжди були такими і будемо такими довіку.
Дядько Чарлз похитав головою і сказав:
— Кепська справа! Кепська справа! Містер Дедалус повторив:
— Заїжджений попами, забутий Богом народ!
Він кивнув на портрет свого діда, що висів праворуч нього на стіні.
— Бачиш отого дядька, Джоне? — сказав він. — То був добрий ірландець, коли ще про гроші ніхто не думав. Його засудили до смертної кари, бо він був «білий». А про наших друзів-клерикалів він любив говорити, що ноги їхньої в нього у домі не буде.
Данті сердито втрутилася:
— Якщо ми заїжджені попами, то цим слід пишатися! Вони — зіниця ока Божого! Не торкайтеся їх, каже Христос, бо вони зіниця ока Мого.
— Значить, нам не можна любити свій край? — запитав містер Кейсі. — Ані йти за чоловіком, народженим для того, щоб вести нас?
— Він зрадник свого краю! — відрізала Данті. — Зрадник, перелюбник! Священики правильно зробили, що зреклися його. Священики завжди були правдивими друзями Ірландії.
— Справді? Та ну! — сказав містер Кейсі.
Він з розмаху посадив кулака на стіл і, сердито насупившись, став відгинати палець за пальцем.
— Хіба єпископи Ірландії не зрадили нас у час унії, коли єпископ Ланіґан підніс вірнопідданчий адрес маркізові Корнваллісу? Хіба в 1829 році єпископи і священики не продали сподівань свого краю в обмін на свободу католицької релігії? Хіба не вони засуджували рух феніїв з амвонів та в сповідальнях? Не вони зганьбили прах Теренса Белью Мак-Мануса?
Обличчя його пашіло гнівом, і Стівен відчував, що з кожним словом, яким проймалася його душа, так само починають пашіти і його щоки. Містер Дедалус хрипко, презирливо реготнув.
— Господи! — вигукнув він. — Я забув про старого Пола Каллена! Це ще одна зіниця ока Божого!
Данті перехилилась через стіл і крикнула просто у вічі містерові Кейсі:
— Правильно вони роблять! І завжди робили правильно! Бог, мораль і релігія передусім.
Місіс Дедалус, бачачи її хвилювання, сказала:
— Місіс Райордан, не варто так хвилюватися.
— Бог і релігія понад усе! — вигукнула Данті. — Бог і релігія — понад марнотою світу цього!
Містер Кейсі підніс затиснутий кулак і бабахнув ним об стіл.
— Чудово! — загорлав він хрипко. — Раз так, то не треба Ірландії Бога!
— Джоне! Джоне! — гукав містер Дедалус, хапаючи гостя за рукав.
Данті витріщила на нього очі, щоки їй тряслися. Містер Кейсі важко висунувся з крісла і, перехилившись до неї через стіл, однією рукою змахував повітря з-перед очей, наче віддирав павутину.
— Не треба Ірландії Бога! — горлав він. — Забагато його в Ірландії! Геть Бога!
— Богохульник! Диявол! — верещала Данті, зірвавшись на ноги, і ледь що не плювала йому в лице.
Дядько Чарлз з містером Дедалусом стягли містера Кейсі назад у крісло і врезонювали його, кожен зі свого боку. Він дивився поперед себе темними пломенистими очима і твердив: