— Геть Бога, кажу я вам!
Данті рвучко відсунула стілець і вийшла з-за столу, скинувши по дорозі кільце для серветки, яке повільно покотилось по килимі і спинилось коло ніжки фотеля. Місіс Дедалус зірвалася теж і побігла за нею до дверей. Біля дверей Данті рвучко обернулася й гукнула на всю кімнату, — щоки їй палахтіли й тремтіли від люті:
— Диявол з пекла! Ми перемогли! Ми розчавили його насмерть! Сатана!
Двері за нею грюкнули.
Випручавши руки з обіймів дядька Чарлза та містера Дедалуса, містер Кейсі раптом упав на них головою і болісно схлипнув.
— Бідний Парнелл! — голосно крикнув він. — Мій мертвий король!
Він плакав голосно і гірко.
Підвівши вражене жахом обличчя, Стівен побачив батькові очі, повні сліз.
Учні балакали всі нараз, невеличкими групами. Один сказав:
— Їх зловили під Левиним пагорбом.
— Хто зловив?
— Містер Ґлісон з проректором. На колясі. І додав:
— Так мені один старшак сказав. Флемінг запитав:
— А чого вони повтікали, ти знаєш?
— Я знаю, — сказав Сесіл Громило. — Поцупили гроші з ректорської.
— Хто цупив?
— Брат Кікгема. А ділилися всі.
Але ж це — злодійство. Як можна було піти на таке?
— Багацько ти знаєш! — сказав Веллз. — Це я знаю, чого вони драпонули.
— Кажи, чого.
— Не велено, — сказав Веллз.
— Скажи, Веллзе! — загомоніли всі. — Нам можна. На нас і заглохне.
Стівен витягнув голову, прислухаючись. Веллз озирнувся, чи не йде хто, і потайки заговорив:
— Знаєте оте вівтарне вино, що у шафі в ризниці тримають?
— Ну?
— То вони його випили, а хто саме — виявилось по запаху. Того і втекли, якщо хочете знати.
Учень, який заговорив найпершим, сказав:
— Еге, і я таке чув від одного старшака.
Всі мовчали. Стівен стояв серед них, боячись подати голос, — тільки слухав. Від боязні його піднуджувало, робилося слабо. І як вони могли таке вчинити? Він уявив собі темну, тиху ризницю — темні дерев'яні шафи з полицями, де лежать легко згорнуті плісовані стихарі. Це не каплиця, та все ж говориться там тихо. Святе місце. Він пригадав літнє надвечір'я, коли його привели туди одягати кадильником, бо того вечора йшла процесія до малого вівтаря в лісі. Дивне і святе місце. Хлопець, що тримав кадило, помахував ним на вході, піднявши серединним ланцюгом срібний ковпак, аби вугілля не гасло. Вугілля називалося деревним; коли хлопець погойдував ним, воно тихо жаріло й видавало кислуватий запах. Потім, коли всі вже були в облаченні, він став і тримав кадило перед ректором, ректор сипнув туди ладану, і ладан зашипів на червоних вуглинках.
Учні балакали всі нараз, розсипавшись невеликими групами по майданчику. Йому здавалось, що всі вони поменшали: а це тому, що напередодні його збив з ніг один скорогон з другого граматичного. Велосипед того учня збив його з ніг на біговій доріжці, окуляри його розлетілись натроє, а дрібки шлаку з доріжки трапили йому в рот.
Ось чому йому здавалось, що всі вони наче поменшали й подаленішали, як подаленішали й потоншали стовпці воріт, а м'яке сіре небо стало високе-високе. Але на футбольному полі гри не було, бо починалася гра в крикет; одні закладались, що найвищий клас покаже Барнс, а інші — що Флаверз. По всіх майданчиках грали в обхідного, запускали угору кручені м'ячі або «свічки». То тут, то там у м'якому сірому повітрі озивались крикетні бити. Тік, ток, так, тук, — казали вони: наче краплі води, що повільно спадають у повну по вінця чашу фонтану.
Атай, який досі мовчав, тихо озвався:
— Усе це неправда.
Всі притьмом повернулися до нього.
— Чому?
— Тобі щось відомо?
— Хто тобі сказав?
— Скажи нам, Атаю.
Атай показав рукою на той бік майданчика, де сам-один тинявся Саймон Мунан, копаючи поперед себе камінець.
— У нього питайте, — сказав він. Учні подивились туди і сказали:
— Чому в нього?
— А що, і він теж?
— Скажи нам, Атаю. Ну скажи. Чого б не сказати? Атай стишив голос:
— Я вам скажу, чого ті хлопці п'ятами накивали. Тільки глядіть, нікому нічичирк.
Він помовчав, тоді з таємничим видом промовив:
— Раз увечорі їх, і Саймона Мунана, і Сікла Бойла спіймали в сортирі.
Учні видивились на нього:
— Спіймали?
— На чому?
— На гранні, — сказав Атай. Всі мовчали.
— Ото ж бо й воно, — сказав Атай.
Стівен глянув на їхні обличчя, але всі дивилися на другий бік майданчика. Йому кортіло когось розпитати про це. Що це за грання у сортирі? Чому п'ятеро старшаків утекли через це? Це жарт, подумав він. Саймон Мунан гарно одягається, а одного вечора він показав йому м'яча, набитого вершковими цукерками, що його хлопці з команди ґельського футболу покотили до нього по килимку серед трапезної, коли він став у дверях. Це був день матчу з Бектайвськими Рейнджерами, а м'яч був цілком як червоно-зелене яблуко, тільки що відкривався і всередині повно цукерок. А Бойл одного разу сказав, що у слона є два сікла, замість «два ікла», і тому його прозвали «Сікло Бойл», хоч дехто з хлопців називав його «Леді Бойл», бо він весь час підчищав собі нігті.