Флемінг натужно підвівся і став навколішки між останніх двох парт. Решта хлопців посхилялися над зошитами й почали писати. В класі залягла тиша, і Стівен, боязко глянувши в темне обличчя отця Арнола, побачив, що воно й досі червоняве від гніву.
Чи воно гріх для отця Арнола — скипати гнівом? А чи йому дозволено гнівитись, коли хлопці лінуються, щоб примусити їх учитись? Чи, може, він тільки вдає гнів? Мабуть, таки йому дозволено, бо священнослужитель знає, що таке гріх і не допуститься його. А якщо він грішить ненароком — як тоді йому йти на сповідь? Мабуть, він піде на сповідь до проректора. А якщо проректор ненароком згрішить, то піде до ректора, а ректор — до намісника, а намісник — до генерала єзуїтів. Це називається орден, і він чув від батька, що всі вони — розумні люди. І всі могли б стати високопоставленими в світі людьми, якби не стали єзуїтами. Цікаво, ким би став отець Арнол і Педді Баррет, і ким став би містер Мак-Ґлейд і містер Ґлісон, якби вони не стали єзуїтами. Це важко уявити, бо їх усіх треба було б уявляти по-різному, в плащах і штанях різних кольорів, при бородах, і вусах, і різних капелюхах.
Двері тихо відчинились і зачинились. По класі пробіг шепіт: інспектор. Мить мертвої тиші і — гучний тріск від удару лінійкою по останній парті. Серце Стівенові тіпнулося зі страху.
— Кому хлости, отче Арнол? — вигукнув інспектор. — Є в цьому класі якісь ледачі нероби, що заслужили на хлосту?
Він вийшов на середину класу і побачив Флемінга на колінах.
— Хо-хо! — заволав він. — Це що за один? Чого це він на колінах? Як тебе звати, хлопче?
— Флемінг, сер.
— Хо-хо, Флемінг! Ледацюга, звичайно. По очах бачу. Чого він на колінах, отче Арнол?
— Він погано написав латинський твір, — відповів отець Арнол, — і не відповів на питання з граматики.
— Аякже! — заволав інспектор. — Аякже! Вроджений ледацюга. По очах видно.
Він ляснув лінійкою об парту і гукнув:
— Вставай, Флемінгу! Вставай, голубе! Флемінг поволі підвівся.
— Виставляй руку! — гукнув інспектор.
Флемінг виставив руку, і лінійка гучно заляскала: раз, два, три, чотири, п'ять, шість.
— Другу руку!
Знову шість гучних вилясків.
— На коліна! — заволав інспектор.
Зі скривленим од болю обличчям Флемінг укляк, затиснувши руки під пахвами, але Стівен знав, які вони в нього шорсткі: Флемінг завжди натирав їх каніфоллю, хоча, мабуть, йому таки сильно боліло, бо лінійка ляскала просто жахливо. Серце Стівенові калатало і тріпотіло.
— Всі до роботи! — гримнув інспектор. — Нам тут не потрібні ледачі нероби, ледачі хитрунці. До роботи, чуєте? Отець Долан заходитиме до вас щодня. Отець Долан зайде до вас уже завтра.
Він тицьнув одного хлопця лінійкою під бік, кажучи:
— Ось ти, хлопче! Коли отець Долан знову зайде сюди?
— Завтра, сер, — почувся голос Тома Фурлонга.
— Завтра, і післязавтра, і після-післязавтра, — сказав інспектор. — Затям собі це. Кожного дня — отець Долан. Дописуй. А ти, хлопче, хто такий?
Серце Стівена раптом підскочило.
— Дедалус, сер.
— Ти чого не пишеш, як інші?
— Я... мої...
З переляку він не міг і слова мовити.
— Чому він не пише, отче Арнол?
— Розбив окуляри, — відповів отець Арнол, — і я звільнив його від роботи.
— Розбив? Що я чую? Як це? Тебе звуть...
— Дедалус, сер.
— Ану ходи сюди, Дедалусе. Ледачий хитрунець! Хитрунець, по обличчю видно. Де ти розбив окуляри?
Шпортаючись, Стівен вийшов на середину класу, осліпнувши зі страху і поспіху.
— Де ти розбив окуляри? — повторив інспектор.
— На біговій доріжці, сер.
— Хо-хо! На біговій доріжці! — заволав інспектор. — Знаю я ці штучки.
Стівен здивовано підвів погляд і на мить побачив немолоде біло-сіре обличчя отця Долана, лису біло-сіру голову з пушком на краях, сталеву оправу окулярів і безколірні очі за скельцями. Чому він сказав, що знає ці штучки?
— Ледачий неробцьо! — знову вигукнув інспектор. — Окуляри він розбив! Давні школярські штучки! Ану давай руку!
Стівен заплющив очі й виставив тремтячу руку долонею догори. Він відчув, як інспектор торкнув його пальці, простуючи долоню, і зразу по тому — змах рукава, коли лінійка злетіла вверх для удару. Гарячий, палючий, жалкий, щемлистий удар, — наче хряскіт розламаного дрючка, — і його тремтяча рука скоцюрбилась вмить, мов листок у вогні, а на очі від цього звуку і болю навернулись пекучі сльози. Ціле його тіло трусилося з переляку, і ціла рука, зверху донизу, і ціла скоцюрблена, збагровіла, опалена долоня його тряслася, мов лист у повітрі. Крик знісся йому на вуста, крик благання. Та хоч очі йому обпікали сльози, хоч руки і ноги тряслися від болю і ляку, він стримав і ці гарячі сльози, і крик, що пік йому горло.