Він вийшов на площадку над вестибюлем і розглянувся. Саме тут пробігав Гамільтон Ровен, і ще видніли сліди від солдатських куль. Тут саме бачили старі челядники примару у білім маршальськім плащі.
Скраю площадки старий челядник замітав підлогу. Він запитав, де тут ректорів кабінет, і старий челядник показав на двері в самому кінці, і все дивився за ним, поки він ішов туди і стукав у двері.
Ніхто не відповідав. Він постукав удруге, вже голосніше, і серце йому підскочило, коли почувся приглушений голос:
— Заходьте!
Він повернув ручку, відчинив двері і став шукати ручку других, внутрішніх дверей, обтягнутих зеленим сукном. Знайшовши, штовхнув другі двері й увійшов.
Ректор сидів за столом і писав. На столі лежав череп, а в кабінеті стояв дивний урочий запах, як від старої шкіри на кріслах.
Серце йому закалатало: таке уроче тут місце, і кругом така тиша! Він глянув на череп і на привітне ректорове обличчя.
— Ну, чоловічку мій, — сказав ректор, — у чому річ? Стівен ковтнув щось у горлі й сказав:
— Я розбив окуляри, сер. Ректор відкрив рота:
— О! Потім усміхнувся, кажучи:
— Ну, якщо ми розбили окуляри, то мусимо написати додому, щоб прислали нові.
— Я написав додому, сер, — відповів Стівен, — і отець Арнол сказав, що я можу не вчитися, поки їх не пришлють.
— Все правильно! — сказав ректор.
Стівен знов проковтнув те, що в горлі, та спробував стримати дрож у голосі й колінах.
— Але, сер...
— Ну?
— Сьогодні до нас прийшов отець Долан і набив мене лінійкою, бо я не писав твір.
Ректор мовчки дивився на нього, і він відчував, як кров приливає йому до обличчя, а сльози от-от приллють до очей.
— Твоє ім'я Дедалус, так? — спитав ректор.
— Так, сер.
— А де ти розбив окуляри?
— На біговій доріжці, сер. Один учень їхав з повітки, де велосипеди, і я впав, і вони розбились. Я не знаю, як того учня звати.
Ректор ще раз мовчки подивився на нього, ще раз усміхнувся і сказав:
— Що ж, то була помилка. Я певен, отець Долан не знав.
— Але ж я казав йому, що розбив окуляри, сер, а він мене побив.
— Ти сказав, що написав додому за новими?
— Ні, сер.
— Ну що ж, — мовив ректор. — Отець Долан не зрозумів. Можеш сказати, що я на кілька днів звільнив тебе від уроків.
Боячись, щоб не спинив його дрож, Стівен швидко заговорив:
— Так, сер, але отець Долан сказав, що прийде ще завтра і знов мене наб'є.
— Гаразд, — сказав ректор. — Це помилка. Я сам поговорю з отцем Доланом. Цього достатньо?
Стівен відчув, що очі йому мокріють і пробурмотів:
— О так, сер, дякую.
Ректор простяг йому руку через стіл — з того краю, де лежав череп, і Стівен, вкладаючи свою долоню в його, відчув прохолодну вогкість.
— А тепер — на все добре, — сказав ректор, забираючи руку, і схилив голову в поклоні.
— На все добре, сер, — відповів Стівен.
Він уклонився й тихо вийшов з кабінету, обережно й повільно зачинивши за собою двері.
Та коли він минув старого челядника на площадці й знов опинився в низькому, вузькому й темному коридорі, він наддав ходи. Збуджений, він усе швидше й швидше ішов крізь сутінь. В кінці він ударився ліктем до одвірка, квапливо спустився сходами, хутко перетнув ще два коридори і вийшов надвір.
До нього долинули вигуки хлопців на майданчиках. Він зірвався з місця й побіг, все швидше і швидше, перетнув бігову доріжку і, захеканий, опинився на майданчику третьої ланки.
Хлопці бачили, як він біжить. Вони оточили його щільним кільцем, штовхаючись, щоб краще чути:
— Розказуй! Розказуй!
— Що він казав?
— Ти був у нього?
— Що він казав?
— Розказуй! Розказуй!
Стівен розповів їм, що він казав, а що — ректор, і коли він усе розказав, усі хлопці запустили свої картузи у повітря:
— Ур-ра!
А половивши картузи, знов запустили їх спіраллю у небо, і знов закричали:
— Ур-ра! Ур-ра!
Вони сплели з рук сідало, висадили туди Стівена й стали носити, поки він не випручався. А коли він вирвався, вони розприснулись на всі боки і знов почали спіралити картузами, свистячи їм услід, і кричати:
— Ур-ра!
Тричі гукнули вони «Фе!» на адресу Голомозого Долана, і тричі «Браво!» на честь Конмі — найпоряднішого, як сказали, з усіх клонґовзьких ректорів.