У кімнаті стояло двоє ліжок; на одному лежав якийсь учень і, коли вони ввійшли, гукнув:
— Привіт! Це ж малий Дедалус! Чого це тебе?
— А того, що цабе, — відповів брат Майкл.
То був учень із третього граматичного, і поки Стівен роздягався, він просив брата Майкла принести йому грінок з маслом.
— Ну, будь ласка! — казав він.
— Я тебе вгрію, ще й помащу, — казав брат Майкл. — Ось прийде лікар і випише тебе звідси.
— Мене? — казав хлопець. — Я ж іще не здоровий!
— Кажу тобі — випише, — повторив брат Майкл.
Він нахилився поворушити жар у каміні. Спина в нього довга, як у коня, що возить конку. Він поважно ворушив коцюбою і кивав на хлопця з третього граматичного.
Потім брат Майкл пішов, а ще пізніше хлопець з третього граматичного повернувся лицем до стіни і заснув.
Оце такий лазарет. Отже, він хворий. Чи вони вже написали додому татові й мамі? Швидше було б, якби хтось зі священиків сам поїхав до них і сказав. Або він напише листа, а священик забере з собою.
Як далеко його батьки! За вікном — холодне сонячне світло. А що, коли він помре? Померти можна і в сонячний день. Навіть ще до маминого приїзду. В каплиці по ньому відправлять похоронну месу. Як тоді, коли вмер Малий, — товариші розповідали. Всі учні будуть на месі — вбрані у чорне, всі з сумними обличчями. Веллз теж буде, та ніхто й не гляне на нього. І ректор буде — у чорній з золотом ризі, а на вівтарі й круг катафалка стоятимуть довгі жовті свічки. Труну повільно винесуть з каплиці, і поховають його на їхньому маленькому цвинтарі, як іти з головної липової алеї. Тоді щойно Веллз пожалкує за тим, що зробив! І дзвін поволі бамкатиме...
Він уже його чув. І повторив слова пісні, якої вчила його Бриджід:
Як це гарно і як сумно! Які прекрасні слова: «На старому цвинтарі мене поховай!» Дрож перебіг його тілом. Як сумно і як гарно! Хотілося тихо плакати, але не через себе — через ті слова, такі гарні й сумні, наче музика. Прощай! Прощавай! Поховай!
Холодне сонячне світло послабшало; біля ліжка його стояв брат Майкл з горням бульйону. Він зрадів, бо в горлі сушило й пекло. Було чути, як хлопці грають на майданчиках. День у коледжі минав так, ніби й він був разом з усіма.
Потім брат Майкл зібрався йти, а хлопець з третього граматичного сказав, щоб він не забув прийти розповісти новини з газети. Стівенові він сказав, що прізвище його Атай, що тато його тримає скакових коней, які класно беруть перешкоди, і що тато його завжди готовий підмастити долоню братові Майклу, щоб тільки той захотів, бо брат Майкл дуже порядний і завжди розказує йому новини з газети, яку там, нагорі у замку, мають щодня. В газеті які хоч є новини — про нещасні випадки, кораблетрощі, про спорт і політику.
— Тепер в газеті — сама політика, — сказав він. — Твої вдома теж про це балакають?
— Так, — сказав Стівен.
— І мої, — сказав він. Тоді він задумався і сказав:
— Чудне у тебе прізвище — Дедалус, і в мене чудне — Атай. Моє прізвище — це назва міста. А твоє наче латинське.
Тоді він спитав:
— Ти вмієш відгадувати загадки? Стівен відповів:
— Не дуже. Атай сказав:
— А оцю розгадаєш? Де в графстві Кілдар аж три сполучники?
Стівен думав-думав і сказав:
— Здаюся.
— У місті Атай, — сказав він. — Розумієш, у чім тут сіль? А та й — три сполучники, Атай — місто у графстві Кілдар.
— Ага, зрозуміло, — сказав Стівен.
— Це стара загадка, — сказав Атай. За хвилю він знову озвався:
— Слухай!
— Що? — запитав Стівен.
— Знаєш, як можна цю саму загадку по-іншому загадати?
— А ти знаєш? — спитав Стівен.
— Ага, — сказав він. — Знаєш, яким ще способом можна її загадати?