Потім він повертався через Майдан у суботу, коли минуло досить часу по обіді (там грали у бейсбол на полі для старшокласників), і почув, що Лукас убив Вінсона Ґаврі за дверима Фрейзерової крамнички; години за три покликали шерифа, потім на іншому кінці телефонного дроту дзвонили в інший кінець округу, куди шериф поїхав уранці у справах, і де посильний, може, знайде його пізно ввечері або завтра вдосвіта: але це мало що змінить, навіть якщо шериф буде у себе в кабінеті; йому точно запізно буде являтися, бо Фрейзерів магазин — на Четвертій дільниці, і якщо Йокнапатофа — не те місце для чорномазих, аби ті стріляли білому в спину, то Четверта дільниця — найостанніше не те місце на весь округ Йокнапатофа, і жодний ніґґер, якщо мас бодай трохи лою в голові — або будь-який зайда, будь-якого кольору шкіри — не вибере, аби стріляти у будь-кого, а щонайменше — на прізвище Ґаврі, спереду чи ззаду. Останній автомобіль, напханий молодими і не дуже молодими чоловіками, які працювали не лише по суботах, але весь тиждень — у більярдній та перукарні, — а дехто був якось смутно пов’язаний з бавовною, автівками або продажем землі чи акцій, робив ставки на боксерських змаганнях і змаганнях у дартс, і національній грі у бейсбол, уже давно покинули Майдан, щоб швидше доїхати у парк за п’ятнадцять миль, де шосе, і дістатися будинку констебля, де той схопив Лукаса, і подейкували, що прикував його кайданками до спинки ліжка, і тепер сидить над ним, тримаючи дробовика напоготові (і Едмондс, звісно, там сидить; навіть такий селюк, як наш констебль, зметикував послати за чотири милі по Едмондса ще до того, як покликали шерифа) — якщо раптом Ґаврі та їхні кревняки вирішать не чекати, доки Вінсона поховають — звісно, Едмондс там. Якби Едмондс був сьогодні у місті, то, аякже, його бачили б там уранці, і пішов би він спершу на поле для гри у бейсбол, а оскільки ніхто його не бачив — авжеж, Едмондс удома, за якихось чотири милі від готелю; посильний міг би до нього дістатися, та й сам Едмондс міг би спершу дістатися до будинку констебля, доки той посильний занотовував телефонний номер шерифа, аби подзвонити, а потім їхав до найближчого телефонного апарата, аби скористатися. Отже, Едмондс (і це на мить прикувало його увагу) і констебль там удвох, і лише Господу відомо, скільки зібралося цих Ґаврі, Інґремів та Воркіттів, і якщо Едмондс зайнятий — вечеряє або читає газету, або гроші лічить, або щось таке, — то виходить, що констебль там сам-один, навіть із рушницею. Але він був вільний, тож навіть не зупиняючись дійшов до рогу, звідки, у свою чергу, вела стежка до його дому, доки не побачив, яке сліпуче сонце, і скільки ще часу до кінця дня, а тоді розвернувся і рушив назад, перш ніж згадав, чому йде не навпростець, долаючи тепер майже порожній Майдан до східців на вулиці, що вели в офіс.
Хоча, звісно, у нього не було жодних підстав очікувати, що його дядько буде в офісі так пізно в суботу, але, підіймаючись сходами, він міг відкинути цю думку. Сьогодні він узувся в черевики на гумовій підошві, хоча навіть і від них дерев’яні сходинки рипіли й гуркотіли, якщо ступати посередині, а не ближче до стіни; думав, чому він раніше ніколи не цінував гумових підошов, адже ніщо не може з ними зрівнятися, коли треба трохи часу, щоб ви обміркували, що дійсно хотіли зробити; і тоді він побачив двері кабінету — тепер зачинені, хоча було ще дуже рано як на його дядька, щоб запалити світло, але двері виглядали саме так, як виглядають лише замкнені двері, тут і жорсткі підошви нічого не змінять. Відімкнувши двері своїм ключем, зачинив їх за собою на замок — засувку з брелком, — і сів у важке вертке крісло, де спочатку, ще до дядька, сидів його дід, — за столом, заваленим паперами, що ним його дядько замінив старий дідівський письмовий стіл-бюро, в якого прибиралася накривка. Через нього проходили всі важливі справи округу, більше, ніж утримувала його пам’ять, бо ж насправді його пам’ять — це для нього щось більше, принаймні це пошарпаний стіл і ці засмальцьовані від пальців побляклі, пожовклі документи, і потреби з пристрастями округу, які ці папери зафіксовували, вимірювали, зважували та обмежували, теж були однолітками і одним цілим; і сонце, що світило крізь тутове дерево, і вікно у нього за спиною, де був стіл, а на ньому — неохайно складені папери, чорнильниця, коробочка для скріпок, іржаві пера для ручок, йоржі для люльок і перекинута люлька, зроблена з маїсового качанчика, яка валялась у жмені попелу, і немита, у плямах, філіжанка з-під кави з блюдцем, і розмальований кухлик з гейдельберзької штубе