— А твій дружок Бічем, здається, цього разу таки нарвався.
— Так, — відповів він. — З нього таки зроблять чорномазого, бодай раз у житті.
— Чарльзе! — скрикнула його мати, а він швидко їв, їв чимало, з напханим ротом швидко і досить велемовно розповідаючи про бейсбол і чекаючи, що от-от зголодніє, будь-якої хвилини, будь-якої секунди, коли раптом збагнув, що й куснути востаннє не може, бо повний по вінця, і все ще дожовував, ковтаючи, підводячись:
— Я йду в кіно, — сказав він.
— Ти ще не доїв, — заперечила мати; потім вона сказала: — До показу ще майже година. — але далі звернулася не лише до його батька і дядька, але й до Господа Бога, до всіх часів Господа Бога нашого, літа тисяча дев’ятсот тридцятого, і сорокового, і п’ятдесятого[9]: — Я не хочу, аби він виходив до міста цього вечора. Я не хочу… — а тоді — волання, затерті панічні заклики-звертання, страх перед уявними почварами — почуттями, з якими жінкам — принаймні матерям — на роду написано жити: — Чарлі… — доки його дядько, згорнувши серветку, теж не підвівся та не сказав:
— Тоді ось тобі шанс відлучити його від грудей. Я хочу, щоб він дещо для мене виконав, — і пішов; уже назовні, у галереї, у прохолодній темряві за якийсь час його дядько мовив: — Ну ж бо, йди.
— А ви що, не йдете? — спитав він. А далі спитав: — Але чому? Чому?
— Хіба це важливо? — відповів дядько, а потім повторив те, що він уже чув, минаючи перукарню дві години тому: — Не пора. Ні для Лукаса не пора, ні для когось іще з його кольором шкіри. — Але він уже не раз над цим міркував, ще до дядькових слів, але навіть не тоді, коли минав перукарню дві години тому, а, значить, іще раніше, думаючи й над іншим: «А й справді, не у тім річ, чому він поламав собі життя, зіткнувшись з чимось, що було несила терпіти, доки не вистрелив білому в спину, — а чому з усіх білих, яких безліч, він конче мусив обрати Ґаврі, та й місць мав досхочу, а стрельнув саме на Четвертій дільниці?»
— Йди собі. Але не спізнюйся. Адже всім треба бути добрими навіть до своїх батьків — зараз і потім.
І, звісно, хай навіть одне авто, яке він знає, та й усі машини, відомі йому — мабуть, усі вони повернулися до перукарень і до більярдної, тож, мабуть, Лукас досі спокійно собі прикутий до спинки ліжка, а констебль досі знай собі сидить над ним (певно, у кріслі-гойдалці) з рушницею напохваті і, мабуть, констеблева дружина готує вечерю, а в Лукаса добрячий апетит, навіть вовчий, бо ж він ріски в роті не мав, і все змолов, і не тому, що йому не доведеться за це платити, бо не стріляєте ж ви в кожного, хто трапиться, сім днів на тиждень. Йому здалося більш-менш правдивим те, що шериф озвався, і надійшло повідомлення, що він повернеться до міста пізно ввечері і планує забрати Лукаса рано-вранці, і йому доведеться щось робити, аби згаяти час, доки не скінчиться фільм — отже, чом би не піти туди; і він перетнув Майдан до будівлі суду, де у дворику сів на лавці, у темній самотній порожнечі, серед хаотичних тіней метушливого весняного листя, яке тремтіло й без вітру на тлі зоряного задушливого неба, де йому було видно освітлену маркізу[10] на вході до кіно; так, може, шериф мав рацію; він, як виявилося, спромігся досить непогано порозумітися з цими Ґаврі, й Інґремами, і Воркіттами, і МакКаллумами, щоб переконати їх голосувати за нього кожні вісім років — тож він міг приблизно знати, як вони чинитимуть зараз; або, може, мали рацію люди у перукарні, і Інґреми, Ґаврі та Воркітти зволікають не лише тому, що чекають, доки завтра поховають Вінсона, але й просто тому, що лишилися три години до неділі, і вони не хочуть квапитися, аби покінчити з усім до півночі, обтяжуючись клопотом та погрішивши проти заповіді про день суботній[11]. Ось уже й перші глядачі в натовпі текли, текли з-під навісу, мружачись від світла, і навіть трішечки шарудячи, секунду чи хвилину-дві, хитаючись у пошуках опори, доки не ставали на тверду землю і зникали уривки ілюзії, несправжнього, целулоїдного світу, омріяного та необачного сну, — щоб іти додому, адже повертатися доведеться: мати ж знає завдяки простому інстинкту, коли скінчиться фільм, — так само, як відчуває, коли скінчиться гра у бейсбол, і хоча вона ніколи не простить йому, що він уміє сам застібати собі ґудзики та мити за вухами, — принаймні, вона це приймає, і їй на думку не спаде майнути сюди за ним, аби привести додому, — вона просто попросить батька, тож краще вже повертатися, доки вулиця безлюдна. Він дійшов до рогу двору, коли назустріч йому трапився дядько з непокритою головою, що палив одну зі своїх маїсових люльок.
9
Роман опублікований 1948 р., дія відбувається після Другої Світової війни, тобто автор підкреслює гіперболічний анахронізм: мати звертається до майбутнього.
10
Маркіза (marquee) — американська реалія: освітлена (зараз — неонова) вивіска, з емблемою закладу, на вході до (кіно)театру. Інше значення — великий намет, шатро або навіс.
11
Десять заповідей Мойсея, заповідь четверта. У Біблії (особливо Старому Завіті) часто згадується субота як Господній день, коли забороняється працювати. В оригіналі роману — давньоєврейська назва, the Sabbath (шабат, шабес). Протестантські деномінації ревно дотримувалися старозавітних традицій.