— Слухай, — сказав дядько. — Я говорив із Гемптоном з Педдлерс-Філд, зі Старого Міста: він уже зателефонував сквайру Фрейзеру, і той поїхав до будинку Скіпвортів і бачив, що Лукаса прикували до спинки ліжка; усе гаразд, усе там тихо буде вночі, а завтра вранці Гемптон замкне Лукаса до буцегарні…
— Я знаю, — сказав він. — Вони його не лінчуватимуть до півночі, і потім теж, і завтра, доки не поховають Вінсона, і неділя не мине. — І вже йдучи: — Про мене, усе гаразд. Лукасу не треба намагатися не бути чорномазим, ось що думаю.
Він-бо вільний: у ліжку, у прохолодній знайомій кімнаті, у звичній темряві; він знав, що робитиме, але він забув сказати Алеку Сендеру дати ще корму Здорованю, але завтра вранці вже точно це зробить, бо цієї ночі засне — є у нього спосіб заснути, у десять тисяч разів швидший, ніж лічити овець; насправді він збирався лягати так швидко, що й десяти не встигне налічити. З люттю, майже нестерпним терзанням і муками обурення: убити білого, застреливши у спину, але обрати зо всіх білих чоловіків саме цього: наймолодший у родині, де шестеро братів, один з яких уже відсидів рік у федеральній в’язниці як дезертир за збройний опір, та й ще відбуває термін у тюрмі-фермі за те, що гнав віскі, і у них сила-силенна кузенів та іншої рідні, які захапали шмат округу, і стільки їх, що, мабуть, не скажуть і наші бабусі, й тітоньки-перестарки нізащо не підрахують — це кодло баламутів, фермерів, мисливців на лисиць, лісоторгівців… Коли когось із них навіть і схочеш убити, то не вб’єш, бо все це обернеться проти тебе, та ще й вони перемішались і породичалися з іншими баламутами і мисливцями на лисиць, і тими, хто жене віскі, навіть не як простий клан чи плем’я, а як біологічний різновид, раса, яка отаборилася у своїй фортеці на пагорбі проти всього округу і проти федерального уряду. Вони не просто заселили та спаплюжили цю місцину, але й розрослися по всьому світу далі: по всьому краю, порослому самотніми сосновими лісами та обліпленому розваленими фермами-хижками, похиленими набік, а ще — лісопильнями та збіговиськами для контрабандного віскі, куди міські правоохоронці й носа не потикали, якщо потреби не було, а чужинці-білі трималися ближче до траси, як темрява спаде, а негри взагалі ніколи не визирали — де, як сказав тамтешній дотепник-самоук, є один чужий, що може безкарно зайти, — це Господь Бог, та й то лише вдень по неділях — синонім сваволі та насильства, ідея з фізично відчутним кордоном, як карантин проти чуми, тож лише вона з усіх була неповторною, єдиною на весь округ, відомою за своїми координатами — Четверта дільниця. У середині двадцятих років всі знали, де є Цицерон в Іллінойсі і хто там живе, і чим живе, і що поробляє, — це знали навіть ті, кому невтямки було, де Це — Чикаго, що це і в якому штаті. От начебто цього не досить, і він такий час обрав, коли єдиний з-поміж усіх білих чи чорних — Едмондс — на весь округ Йокнапатофа, або на всю Міссісіпі, або на всю Америку, або, до речі, на цілий світ, — єдиний, хто міг застосувати бодай якусь силу чи мати бодай якусь можливість (і тут він не втримався від сміху, хоча вже засинав, згадавши, як він спочатку був подумав: от якби Едмондс був удома, — начебто це щось важило, та це ніяк не вплинуло б; пригадував обличчя під капелюхом набакир, фігуру із розставленими ногами — як у барона чи герцога, чи сквайра, або члена конгресу, — постать перед вогнищем, руки за спиною — і навіть ні на кого не дивиться, просто наказує двом чорномазим хлопчакам, щоб підібрали монети і повернули йому; і навіть не доводилося запам’ятовувати дядькові слова, які спливали раз у раз, із тої пори, як він подорослішав настільки, аби їх розуміти, що ніхто не може стати між людиною і її долею, — бо навіть його дядько, попри всі свої Гарварди і Гайдельберги, не міг би вказати на таку людину, на такого достатнього відчайдуха й одержимого, аби став між Лукасом і тим, що він намислив), єдиний, хто намагався б постати між Лукасом і жорстокою долею — тепер лежав на спині, немічний, у Новому Орлеані, в операційній палаті. І треба ж було Лукасу обрати саме той момент, саме ту жертву і саме те місце, та ще і в суботу вдень, опівдні, і до того ж — ту саму крамницю, де він уже мав проблеми з білим принаймні одного разу: обрав перший-ліпший зручний суботній день, по обіді, і зі старим одинарним пістолетом-кольтом такого калібру і типу, яких сьогодні навіть не виробляють — звісно, саме такий пістолет і має бути у Лукаса, як ні у кого більше, так само, як у жодної живої душі на весь округ не було золотої зубочистки — підстеріг жертву біля крамниці — там, де рано чи пізно в суботу по обіді зберуться люди з різних кінців округу — доки не з’явилася жертва, і він у неї не пальнув, і ніхто не знав, чому, і, як він виявив удень або навіть коли нарешті покинув Майдан тої ночі — ніхто й не цікавився, чому. Та не це важливо, принаймні для Лукаса, бо, вочевидь, він двадцять чи двадцять п’ять років готувався — невтомно і непохитно-зосереджено — до однієї коронної миті; він попрямував слідом за ним до заростей (відстань од крамниці — один добрий плювок) і вистрілив йому в спину, так, що юрба навколо розчула, і коли його оточили, він знай собі стояв над тілом, а пістолет — акуратно покладений до кишені, і коли перші свідки прибігли на місце вбивства, то авжеж, одразу б його власноруч лінчували, якби не той самий Дойл Фрейзер, який врятував його кілька років тому від барка кінського запрягу, і старий Скіпворт, констебль — маленький, висохлий, зморщений, глухий як пеньок старигань, на зріст не надто вищий за хлопчика-підлітка, з великим нікельованим пістолетом без набоїв в одній кишені, а в іншій — гумова слухова рурка, пов’язана на шкіряних шлейках довкруж шиї, як мисливський ріг, — ось цей виявив майже ризиковану й даремну мужність і відвагу, врятувавши Лукаса (який і не чинив жодного опору, лише спостерігаючи за всім цим зі спокійним, виваженим, навіть не презирливим, інтересом) від натовпу, забрав до себе додому і прикував до ліжка, доки не прийшов шериф, не забрав його і не перевіз до міста й не ув’язнив там, доки Ґаврі, Воркітти, Інґреми та всі їхні гості та кревняки не поховають Вінсона, доки не мине неділя, і вже свіжі, нічим не стримувані, не почнуть новий тиждень та не візьмуться до нових обов’язків. Вірите чи ні, — навіть і ніч минула, і, непевно, півні заспівали, і світання зайнялося, а за якийсь час почулися голосні пташині зойки, а у вікнах на схід йому було видно дерева на тлі сірої імли, а потім спалахнуло сонце, нестримно та яро над кронами, світячи йому просто в очі, і вже пізно, це має з ним статися; але ж він вільний, і після сніданку почуватиметься краще, і завжди може сказати, що йде до недільної школи, а то й нічого не скаже, вийде заднім двором і гулятиме: через задвірки до дільниці, і перетне її, і далі, через ліси до залізничної станції, а потім знову на Майдан. Тоді подумав, чи є простіший спосіб, а потім геть перестав про це думати, ідучи холом до галереї, і вниз стежинкою, до вулиці, і саме тут помітив, що не побачив нікого з негрів, окрім Паралі, яка принесла йому сніданок; зазвичай о цій годині у неділю він побачив би всю челядь, від покоївок до куховарки, у своїх свіжих накрохмалених недільних фартухах і з мітлами в руках — можливо, вони перемовлялися б із галерей та через суміжні дворики, — і дітлахів, теж чистих, свіжих, відшкрябаних милом для недільної школи, із затиснутими в спітнілих долонях нікелями, хоча, може, ще зарано, або, за обопільною угодою чи забороною, сьогодні не буде недільної школи, тільки до церкви підуть, і тому якоїсь взаємно узгодженої миті, скажімо, о пів на дванадцяту, усе спекотне марево над округом Йокнапатофа беззвучно озветься склепінням, єдиним закляттям: заспокой серця цих скорботних і розгніваних людей. «Мені належить помста, — казав Господь, — і Аз воздам