Потім раптом порожня вулиця заповнилася людьми, їх було ще небагато, дюжини дві, виринули зненацька і нізвідки. Але все одно здавалося, що цей натовп заполонив, забарикадував вулицю, начебто раптово наклали інтердикт, заборонивши будь-кому не просто обійти їх чи пройти крізь юрбу, скористатися вулицею, а й щоб ніхто не посмів навіть наблизитися, навіть спробувати, навіть схитрувати чи зробити крок, аби інші поступилися — так само, як люди тримаються подалі від табличок з написами «Висока напруга» або «Вибухівка». Він їх знав, упізнав кожного: декого навіть бачив або чув у перукарні дві години тому: юнаків або чоловіків під сорок, неодружених, безпритульних, які в суботу або в неділю приходили до перукарні митися — водіїв вантажівок і чорноробів у гаражах, мастильників, які працювали на бавовноочищувальних машинах, і продавців газованої води з аптеки, і тих, кого можна побачити всі дні біля більярдної чи там усередині, аби тих, хто ні за холодну воду не береться й ніхто до ладу не знає про їхній фах, та у кожного було своє авто, вони витрачали гроші — а ніхто до ладу не знав, як ті гроші зароблені, — на вихідних відвідуючи борделі у Мемфісі або Новому Орлеані. Це були люди, про яких його дядько казав: такі є в кожному маленькому південному містечку, вони ніколи не ведуть за собою юрбу й навіть не підбурюють її, але завжди є її ядром через масову доступність і навіюваність натовпу. Потім він побачив машину, яку впізнав навіть здалеку, дивуючись і не знаючи, як його спіткала така думка; вийшов, перетнув вулицю, а потім став біля краю натовпу — юрма не озвалася жодним звуком, а просто стояла, перегородивши хідник, поруч із ґратованим парканом та загативши вулицю, а машина їхала не швидко, але цілком свідомо, спокійно, майже поважно, як автомобіль їздить недільного ранку, — і повернула до тротуару навпроти в’язниці та стала. За кермом був заступник шерифа. Він навіть не поворухнувся, щоб вийти. Потім відчинилися задні дверцята, і виліз сам шериф — великий, неосяжно-величезний чолов’яга, узагалі без жиринки, і з маленькими гострими безбарвними очицями на холодному, майже м’якому, майже доброзичливому обличчі, який навіть не глянув на людей та розвернувся притримати двері. Далі виліз Лукас — повільно та напружено, дерев’яно, як людина, що провела ніч прикутою до ліжка, трохи похитуючись та намацуючи повітря, натикаючись або принаймні зачепивши головою верх дверцят, тож коли він виборсався, його зім’ятий капелюх скотився з голови на хідник майже під ноги. І це було вперше, коли він побачив Лукаса без капелюха — і тої ж миті усвідомив, що всі, окрім, може, Едмондса, усі, хто там, на вулиці, спостерігають за ним, може, єдині білі в окрузі, що бачать його з непокритою головою. Він спостерігав за тим, як Лукас пригинається, вилізаючи з автомобіля, і як незграбно тягнеться за капелюхом. Але, уже нахилившись величезним і на подив гнучким тілом, шериф підняв капелюха та передав Лукасу, який іще стояв зігнувшись, здається, іще шукаючи головний убір та ледь беручи його. Проте зім’ятий капелюх майже одразу набув звичної форми, і тепер Лукас стояв випроставшись, хоча голови не підвів і обличчя не було видно, — почистив капелюха, водячи рукою, легким спритним рухом, наче гострять бритву. Потім він відкинув голову назад і вгору, обличчя відкрилося, і метким рухом він зсунув капелюха на потилицю, набакир, як і раніше, так, що здавалося, ніби закинув головний убір нагору, і, випроставшись у своєму чорному костюмі, пожмаканому після ночі, проведеної ним казна-як (виднівся довгий мазок сажі на одному боці від плеча від кісточки, начебто Лукас довго лежав на неметеній підлозі в одному стані, нездатний змінити позу), — Лукас уперше на них подивився, а він подумав: «Ось, зараз. Зараз він побачить мене, — а потім подумав: — Він бачив мене. От і все, — а опісля подумав: — Нікого він не бачив», — тому що це обличчя і не дивилося на них, а тільки повз них, гордовитий і спокійний, і не більше було в цьому обличчі бунтівничого виклику, аніж страху: відсторонене, без виразу, майже замислене, незбагненне і стримане; очі мерехтять у сонячному світлі навіть після того, як з юрби вихопився звук, як хтось із шумом вдихнув там, у натовпі, і чийсь голос промовив:
— Ану збий його знову, Гоупе. Цього разу — з головою.
— А ви, хлопці, ідіть звідси, — сказав шериф. — Назад до перукарні, — повертаючись, до Лукаса: — Гаразд. Ходімо.
І це було все, це обличчя зо мить дивилося не на них, а лише повз них, а шериф уже прямував до в’язниці, і коли Лукас повернувся, щоб іти за ним, треба було трохи поспішити, — він зможе тоді навіть осідлати Здорованя і поїхати задовго до того, як мати схопиться та вирядить Алека Сендера його шукати, бо пора вечеряти. Потім він побачив, що Лукас зупинився та озирнувся, і він зрозумів, що помилився, бо Лукас навіть знав, де він у тій юрбі, подивився просто на нього, навіть іще не розвернувшись, та сказав: