— Думаю, вони вже знають, що можуть на вас розраховувати, містере Ліллі, — відповів дядько. Вони пішли далі.
— Розумієш? — сказав дядько. — Він не має нічого проти тих, кого називає «чорномазими». Якщо ти його спитаєш, він, певно, тобі відповість, що любить їх навіть більше, ніж декого з білих, — він так думає і сам у це вірить. Вони, мабуть, вряди-годи ошукують його на кілька центів, коли недоплачують у крамниці, або, напевно, навіть дещо з товару цуплять — то пакетики жуйки, то синьку, то банан, то бляшанку сардин, то пару шнурків, то склянку еліксиру, який випрямляє волосся, — ховають собі під пальта і фартухи, — і він це знає, а може, навіть їм безкоштовно дає кісток чи протухлого м’яса, що йому вислав м’ясник зі свого холодника, чи зіпсутих льодяників, чи смальцю. Усе, чого він вимагає, — щоб вони поводились як чорномазі. Це те ж саме, що зробив Лукас: сказився та вбив білу людину, — і містер Ліллі, певно, переконаний, що всі негри прагнуть зробити те ж саме, — і тепер білі схоплять чорного та спалять, і всі, звісно, чинитимуть з ним так, як Лукас їм і бажає — як білі люди: усі вони, безперечно, дотримуватимуться правил: чорномазий поводиться як чорномазий, а білий поводиться як білий, і з обох сторін — жодних справжніх образ (бо містер Ліллі не Ґаврі), а коли лють охолоне, то, цілком можливо, Ліллі буде в лавах перших, хто жертвуватиме готівку на влаштування похорону Лукаса і на підмогу його вдові та дітям, якби такі були. Це ще раз доводить: ніхто не зможе спричинити собі більше горя, якщо сліпо не чіплятиметься за гріхи і клітки своїх предків.
Тепер вони бачили Майдан, теж порожній — амфітеатрове освітлення магазинів, тонкий білий олівець пам’ятника конфедератам вияскравлювався на тлі масивної будівлі суду, яка здіймала свої колони у небо навпроти тьмяного чотирибічного циферблату настінного годинника, кожний кут якого виступав у слабкому світлі лампочок, непримиренно, ніяк не збігаючись із цими чотирма закріпленими механічними гласами, воланнями проклять і попереджень — як ряхтіння світляка. Цієї ж миті навпроти в’язниці у спалахах і відблисках вогнів заревів мотор маленького автомобільчика: машина одразу здалася мізерною порівняно з величезним і безлюдним вечірнім містом, але й занадто нахабною, виринувши невідомо звідки, і запетляла Майданом; з неї верещав голос, молодий голос — без слів, навіть не крик: шквал, великий і безглуздий — і авто помчало геть Майданом, завершивши окреслене коло, повернулося в нікуди й зникло. Вони повернули до тюрми.
Вона була цегляна, прямокутна, з чотирма цегляними колонами в неглибоких барельєфах спереду і навіть цегельним карнизом під звісами-вінцями, тому що це була стара тюрма, побудована тої епохи, коли люди потребували часу, аби збудувати навіть у в’язниці — витончено і турботливо, — і йому пригадалося, як одного разу дядько сказав, що ні суди, ні навіть церкви, а в’язниці — справжні свідчення та звіти округу, громади, історії, бо не тільки загадкові забуті ініціали, слова і навіть фрази, непокірні вигуки і вироки, надряпані на мурах, але й самі цегла та каміння бережуть — не розріджено, а як осад, есенцію — цілісне, стомлене чеканням, потужне і незламне страждання, ганьбу, горе і біль, які жили у серцях — давно забутих, без жодного знаку, і без спогадів про них, обернених на прах, і від цих страждань, можливо, ті серця розірвалися. Що не викликає заперечення — то це тюрма, бо вона, як і одна з церков, належить до найстаріших будівель у місті, а будівля суду і все інше на Майдані було спалене вщерть федераційними окупантами після битви 1864-го року. На одному з вікон того ж року біля дверей було видряпано ім’я якоїсь молодої панни, вирізьблене на склі її власною рукою, діамантом, і двічі або тричі на рік він піднімався на галерею, щоб подивитися на цей напис, загадковий при спогляданні з іншого боку, знаменуючи не минуле, а знову спричиняючись до роздумів про вічність, безсмертя і незмінність юності і навіюючи спогади про ім’я однієї з дочок тодішнього тюремника (і дядько вмів усе пояснити не фактами, а чимось більшим, аніж давно минула суха статистика, і це зворушувало, бо було правдою: зворушення серце не мало нічого спільного з тим, що казала достовірна інформація — а свідчили таке: ця частина Міссісіпі була зовсім новою, а парафіяльному поселенню ще не було п’ятдесяти років і всі тамтешні прийшли сюди, і давнина їхнього переїзду не перевищувала віку найстарішого члена тої громади. Все життя вони працювали разом, щоб зміцнити свій лад, беручись і до грубої роботи, і до почесної, чистої, трудячись пліч-о-пліч не заради грошей чи політики, а заради того, щоб обробити ділянку землі для нащадків, тому що тоді чоловік міг бути тюремником чи трактирником, чи власником заїзду, чи ковалем, чи торгівцем овочами, так само як адвокатом чи плантатором, чи лікарем, чи проповідником, — і його все одно називали джентльменом), яка того дня стояла біля цього вікна, споглядаючи обшарпані залишки конфедератських загонів, які відступали через місто, раптом у просторі зустрічаючи погляд обірваного неголеного лейтенанта, який вів один з розбитих загонів; і вона не видряпала на склі його імені не лише тому, що юна панянка тої доби ніколи б так не вчинила, але й тому, що вона не знала його імені, як і того, що через півроку він стане її чоловіком.