Насправді це було схоже на помешкання, зі своєю балюстрадою на дерев’яній галереї, яка охоплювала кільцем фасад нижнього поверху. Але перше, що створювало інше враження, — те, що цегляна стіна була без вікон, окрім одного ґратованого квадрата, і він пригадав той недільний вечір, який, здається, тепер теж пішов у небуття, здаючись таким самим далеким і загиблим, як Ніневія, від пори вечеряти до того часу, коли тюремник гасив вогні й кричав зі сходів відвідувачам заткнути пельки, а темні спритні руки так і просувалися в чорні як сажа щілини між ґратами, і чулося сперечання милозвучних, непохитних, нерозкаяних голосів, що кричали до жінок, які стояли унизу, убраних у фартухи куховарок чи няньок, або до дівчат у дешевих платтях, отриманих поштою, або до іншої молоді, яку не зловили або зловили і вчора відпустили — до юрб на вулиці. Але сьогодні так не було, навіть у помешканні стояла темрява, хоча не було ще й восьмої години, і він міг бачити внутрішнім зором, як усі там зібралися — звичайно, не туляться один до одного, але, певна річ, зібрані там усі разом, зачіпають один одного ліктями, навіть якщо й не торкаються, і, звісно, сидять тихо, не сміючись, не розмовляючи сьогодні, — просто сидять у темряві та дивляться нагору, на східці, бо це не вперше для натовпу білих, коли всі чорні кішки не просто сірі, а навіть і не варто обтяжувати себе їхнім ліком.
І вхідні двері були розчахнуті, відчинені на вулицю, чого він раніше ніколи не бачив, навіть улітку, хоча у цоколі квартирував тюремник, і там хтось сидів, одкинувшись у кріслі біля стіни, споглядаючи з дверей повну перспективу на вулиці — він не був ні тюремником, ні навіть шерифовим помічником. Тому що він і його впізнав: це був Вілл Ліґейт, який жив на невеликій фермі за дві милі від міста і був одним з найкращих лісорубів, найкращим стрільцем, найкращим мисливцем на оленів на всю округу; він сидів, гойдаючись у кріслі, тримаючи кольорову сторінку гумору сьогоднішньої мемфіської газети, а поряд з ним, притулена до стіни, була навіть не гвинтівка, якою він убив оленів і кроликів більше, ніж міг запам’ятати, але рушниця з подвійними люфами, і йому було видно, навіть не опускаючи або не відсуваючи газети, як вони наблизилися до будівлі, піднялися сходами, перетнули галерею і зайшли всередину; якоїсь миті з дверей праворуч показався сам тюремник — невдоволений, неохайний черевань із занепокоєно-засмиканим, замкненим, обуреним виразом обличчя, з пістолетом на ремені з кобурою і патронташем, що виглядало незручно і недоречно, наче шовковий капелюх або, як у п’ятому столітті, залізне кільце раба[13], — він зачинив по собі двері та одразу ж крикнув дядькові:
— Не хоче навіть дверей вхідних на замок зачинити! Просто висиджується там з цією дурною, сміховинною газетою, кожного запрошує, хто б не зайшов!
— Я роблю так, як мені сказав містер Гемптон, — сказав Ліґейт приємним рівним голосом.
— А Гемптон що, гадає, що ця дурна газета зупинить цей набрід з Четвертої дільниці? — загорлав тюремник.
— Не думаю, що йому пора зараз перейматися за Четверту дільницю, — відповів Ліґейт таким самим приємним, рівним голосом. — Це просто для попередження населення.
Дядько глянув на Ліґейта.
— Схоже, це спрацьовує. Ми бачили машину — або одну з них, — яка кружляла довкола Майдану, коли ми прийшли. Думаю, вона й тут була.
— О, раз чи двічі, — сказав Ліґейт. — Може, тричі. Я насправді як слід не придивлявся.
— Сподіваюся, це й надалі спрацює, — мовив тюремник. — Бо, знаєте, нікого стрілялкою не спиниш.
— Певно, що так, — погодився Ліґейт. — Я й не чекаю, що їх зупиню. Якщо назбирається достатньо люду і досить голів вирішать, що пора діяти, хай і не всі, то, певна річ, їх не спиню від того, що вони задумали, від того, що лагодяться зробити. Але ж тоді прийдете ви з вашим пістолетом мені на підмогу.