Але вони щойно покинули світ людей, які працювали та в яких був рідний дім, які створили сім’ї та піклувалися за кревних і намагалися заробити трохи більше грошей, аніж, можливо, заслужили чесним шляхом або принаймні у законний спосіб, трохи витрачати відкладеного на розваги і ще щось заощадити на старість. Тому що навіть коли дубові двері знову хитнулися та грюкнули за ними, здавалося, на них війнуло несвіжим духом всієї людської деградації та ганьби — сопухом креозоту, екскрементів, несвіжої блювотини, непоправної шкоди, презирства і відторгнення, немов якийсь відчутний тягар, який долали їхні тіла, рухаючись уперед, коли вони здолали останні східці та зайшли у прохід, який насправді був частиною головної камери, арештантської, відрізаної од решти помешкання стінкою з дротяної сітки, неначе курник або собача халабуда, а всередині стояли триярусні нари; в далекому куті біля стіни лежали п’ятеро негрів — нерухомі, із заплющеними очима, ні звуку хропіння, ані взагалі бодай якогось звуку — лежали нерухомо, у ряд, безпристрасні, безживні, у тьмяно-запорошеному миготінні єдиної лампочки без плафона, начебто були забальзамовані, а тюремник знову зупинився, учепившись у сітку, уп’явшись зором у непорушні фігури.
— Погляньте на них, — промовив тюремник надто гучним голосом, надто верескливим, просто на межі істерики. — Мирні як ті ягнятка, але жоден з цих клятих не спить. Та я їх не звинувачую: ось-ось поночі сюди вломиться юрма білих з рушницями та каністрою бензину. Проходьте, — сказав він, розвернувся та рушив далі. Трохи далі були затягнуті сіткою двері, зачинені не на висячий замок, а лише на гачок-засув та скріпку, так, як замикають собачу халабуду чи кукурудзяну сапетку, де сушать зерно, але тюремник їх проминув.
— Ви помістили його у камеру, так? — спитав дядько.
— Гемптон наказав, — відповів тюремник через плече. — Не знаю, може, тут помістять білого, який у голову забере, що спати не зможе, доки не вб’є когось, отоді сюди його й під замок. Я всі ковдри з койки позабирав.
— Може, тому, що він тут не встигне виспатися? — спитав дядько.
— Ха-ха, — озвався тюремник, напружено-високим голосом, без справжнього веселого сміху: — Ха-ха-ха-ха, — а він, ідучи за дядьком, думав, що з-поміж усіх людських дерзань найбільшого усамітнення, смертоносної необхідності вимагає вбивство; людина може докладати скільки завгодно зусиль, аби усамітнитися для того, щоб випорожнюватися чи кохатися, але піде на все задля того, щоб укоротити чуже життя, навіть на вбивство, але жодним іншим діянням вона не знищує так безумовно і остаточно власне усамітнення; новомодні сталеві ґратовані двері із врізаним замком завбільшки з дамську сумочку, який тюремник одімкнув іншим ключем, на кільці зв’язки, а потім розвернувся назад, і звуки його кроків лунали майже так часто, наче він біг, тікав коридором, доки не грюкнув дубовими дверима, відрізавши обох від східців — так само, за порогом, була камера, освітлена ще однією тьмяною запорошеною у мушиних слідах лампочкою, за дротяною огорожею у стелі, — не набагато більша, ніж комірчина, але все ж таки досить велика, аби вмістити двоярусну койку. З обох ярусів були обдерті не лише ковдри, а й матраци, — і коли він з дядьком зайшов, то перше, що впало у вічі, — це бачене раніше: капелюх і чорний костюм, акуратно повішені на цвях, забитий у стіну: і він потім згадуватиме, як тоді подумав, зітхнувши, у якомусь напливі полегшення: «Його вже замели. Його нема. Уже пізно. Уже все скінчилося». Бо він і не знав, на що очікує, але точно не на це: ретельно розгладжена газета, яка прикривала оголені пружини нижнього ярусу койки, а горішній був накритий іншим аркушем як заслоною від світла, а сам Лукас спав горілиць на розстелених газетах, поклавши під голову один з черевиків і склавши руки на грудях, спав цілком мирно, так само мирно, як старі люди, відкривши рота, вдихаючи і слабко, неглибоко, уривчасто видихаючи; і він стояв, відчуваючи, що здригається в стані, близькому не лише до обурення, але й до гніву, дивлячись на це обличчя, нарешті тепер беззахисне, яке на хвилину виказало свій вік, і на ці мляві, зів’ялі, кощаві старечі руки, які учора послали кулю в спину іншому, — на те, як нерухомо і спокійно розправлена на грудях накрохмалена біла сорочка зі старомодним коміром, який застібається на латунний ґудзик завбільшки майже зі зміїну голівку, — і думав: «Він усього лише чорномазий, хай і ніс у нього довгий, і хай у цього ніґґера шия не гнеться, наче м’язи задубіли, і хай він носиться зі своїм золотим ланцюжком від годинника і відмовляється будь-кого визнавати паном, попри те, що звертається «містер» — тільки чорномазий може вбити людину, та ще й стріляючи у спину, а потім спати сном немовляти, не встигнувши знайти щось рівне, аби розтягнутися», — він усе ще дивився на нього, коли, не поворухнувшись, Лукас закрив рота, повіки розчахнулися і на мить очі втупилися вгору, а потім закрутилися і зупинилися на новоприбулих. Лукас дивився на дядька прямим поглядом, але ще не рухаючись: просто лежав, дивлячись на нього.