— Ну, стариганю, — промовив дядько. — Дограєшся ти до пекельного вогню.
Тоді Лукас заворушився. Він повільно сів, звісивши затерплі ноги з краю койки і, охопивши одне коліно, почав гойдати ногу туди-сюди, ніби відмикаючи або замикаючи ворота, що висять на петлях — гойдав, стогнучи і крекчучи, але не так зухвало і голосно, як заспокоюють себе старі буркотуни, що звикли охати надто безсоромно, в яких біль задавнений, і якби одного дня він ущух, вони б утратили сенс життя. Він слухав це і дивився, як і до того, розлючено, а тепер ще й здивовано на вбивцю, якому загрожує не просто шибениця, а й юрба лінчувальників, а він не просто охає, бо спину скрутило, але й робить це так, наче у нього попереду ще довге життя, коли щоразу на нього чигатиме старий знайомий простріл у попереку.
— Схоже на те, — сказав Лукас. — От тому я послав за вами. Що ви хочете зі мною зробити?
— Я? — перепитав дядько. — Нічого. Я ж не Ґаврі. Я навіть не з Четвертої дільниці.
Так само скуто зарухавшись, Лукас нахилився та зазирнув собі під ноги, потім поліз під койку та витягнув звідти другого черевика, знову сів, крутнувся на рипучому ліжку та напружився, щоб глянути за нього, але дядько потягнувся та, вихопивши перший черевик, кинув йому поряд з другим. Проте Лукас не взувся. Натомість він знову сів, нерухомий, поклавши руки на коліна і блимаючи очима. Потім махнув рукою, немов відмітаючи Ґаврі, мафію, помсту, спалення та все інше.
— Я подбаю за це, коли вони являться сюди, — мовив дядько.
— Я питаю про закон. Хіба не ви правник нашого округу?
— О, — сказав дядько. — Це окружний прокурор, ось хто повісить тебе або пошле до Парчмена, а не я.
Лукас досі блимав очима, не швидко, але безперестанку. Він спостерігав за ним. І раптом збагнув, що Лукас не дивиться ні на дядька, ні на що, і, мабуть, нічого не бачить уже три або чотири секунди.
— Знаю, — сказав Лукас. — Тоді ви можете вести мою справу.
— Вести твою справу? Захищати тебе перед судом?
— Я вам точно заплачу, — мовив Лукас. — Не переймайтеся.
— Я не захищаю вбивць, які стріляють людям у спину, — відповів дядько.
І Лукас знову зробив той самий жест темною ґулястою рукою.
— Облишмо судовий розгляд. Ми ще до нього не дійшли.
І тепер він побачив, що Лукас дивиться на дядька, опустивши голову так, що дивиться на того знизу вгору з-під сивих волокон брів — розумно-невідступним поглядом, потайливим, з прихованими намірами. Потім Лукас сказав:
— Я хочу найняти когось… — і затнувся. І, спостерігаючи за ув’язненим, він подумки згадав одну літню пані, зараз покійну сусідку, яка носила фарбовані накладки-шиньйони і завжди лишала на полиці у коморі велику миску спечених удома булочок для всіх дітей на вулиці, а одного разу влітку (йому було тоді ледь сім чи вісім) навчила їх грати в п’ятсот: сидячи за картковим столом у своїй тінистій критій бічній галереї спекотними літніми ранками, вона, плюючи на пальці, виймала карту з колоди і клала на стіл. Її рука, звісно, ще готувалася взяти карту, але просто лежала біля колоди, напохваті, коли наступний гравець викривав себе якимсь несподіваним порухом чи жестом радості або тріумфу або, може, тяжко дихаючи у прагненні перегнати, перемогти, після чого вона швидко казала: «Зачекай. Я не ту взяла», — і клала свою карту назад, хапала іншу й ходила з неї. Це було достоту як вчинив Лукас. Він і раніше сидів тихо, але зараз немов закам’янів. Здавалося, він навіть не дихає.
— Найняти когось? — спитав дядько. — У тебе вже є адвокат. Я вже взявся розглядати твою справу, ще до того, як прийшов сюди. Я розповім тобі, як чинити, щойно ти розкажеш, як усе сталося.
— Ні, — відповів Лукас. — Я хочу когось найняти. Це не конче має бути адвокат.
Тепер його дядько втупився на Лукаса.
— Зробити — що?
Він дивився на них обох. Тепер це не було дитячою грою у п’ятсот без ставок, яку він пригадав, а більше нагадувало покер.
— То ви зробите чи не зробите одну справу? — спитав Лукас.
— Ти не збираєшся сказати мені, чого хочеш, доки я не пообіцяю, що це виконаю? — підсумував дядько. — Гаразд, — вів далі він. — Тепер я розповім тобі, що ти маєш робити. Отже, що сталося вчора? Мені потрібні точні факти.