— Так, — мовив він, відчуваючи, що його дядько стежить за ним, навіть не розуміючи, що робити, якщо той скаже «ні», — навіть не чекав, просто стоячи там.
— Добре, — сказав дядько. — Але недовго. — Він міг би вже йти. Але він іще стояв.
— Мені здалося, ви казали, що сьогодні нічого не буде.
— Я й не думаю, що буде, — відповів дядько. — Але не можна сказати напевно. Такі як Ґаврі не надають великого значення смерті чи вмиранню. Але для них багато значать мертві і те, як ті вмерли — особливо якщо це їхня рідня. Якщо ти купиш тютюну, хай Таббс його передасть, а сам повертайся додому.
Отже, цього разу йому навіть не треба казати «добре», — дядько розвернувся, а він пішов на Майдан. Коли стих звук кроків, він зупинився, вичікуючи, доки чорний силует його дядька не змінився білим відблиском його лляного костюма і не щез за останньою дуговою лампою. Якби він тоді пішов додому та осідлав Здорованя, щойно впізнавши вранці автомобіль шерифа, то був би у дорозі вже вісім годин і проїхав майже сорок миль. Він повернувся та попрямував до тюремних воріт, постаючи перед очима Ліґейта, який спостерігав за ним, уже впізнаючи понад верхнім кутом своєю кумедної дурнуватої газети, упізнавши навіть, доки він дістався брами. Якщо йти прямо, то можна побачити провулок поза огорожею і осідлати Здорованя, і опинитися на пасовиську за ворітьми, і покинути і Джефферсон, і чорномазих убивць: через ворота, доріжкою та до галереї, і знову тюремник показався швидко з дверей праворуч, і вираз його обличчя вже набував зацькованого обурення.
— Знову-здорово, — промовив тюремник. — Вам що, не досить?
— Я дещо забув, — відповів він.
— Та облиш це до ранку, — сказав тюремник.
— Дозвольте йому зараз це зробити, — вимовив Ліґейт своїм рівним протяжним голосом. — Якщо він ту річ там до ранку лишить, то розтопчуть.
Тож тюремник розвернувся, і знову вони обидва рушили вгору східцями, і знову тюремник одімкнув засув дубових дверей.
— Не переймайтеся за іншу, — сказав він. — Я можу через ґрати, — і, не чекаючи не відповідь, грюкнув по собі дверима, і він почув, як знову повзуть, клацаючи, пази, але все одно — йому треба просто злегка постукати; він почув, як віддаляються кроки тюремника на східцях, але навіть тоді все, що йому треба буде — це просто голосно закричати і грюкнути об підлогу, а Ліґейт усе одно ж його почує; і думав: «Може, він мені нагадуватиме ту кляту тарілку з капустою і свининою з середки[15], або, може, скаже мені, мовляв, я все, що у нього лишилося, і цього буде досить…» — швидко прямуючи далі, потім — залізні двері, і Лукас, який не рухався з місця, який досі стояв посеред камери під лампочкою, дивлячись на двері, коли він наблизився до них і сказав різким голосом, навіть таким різким, яким його дядько ніколи не озивався:
— Гаразд. Що ви хочете, аби я зробив?
— Іди туди і подивися на нього, — сказав Лукас.
— Іти куди і на кого подивитися? — спитав він. Але він добре зрозумів. Йому здавалося, він усе життя знав це; він подумав про це із якимось полегшенням: «Ну, все скінчилося», — навіть коли його внутрішній голос автоматично верещав у обуреній зневірі: «Я? Я?». Це було схоже на відчуття, коли ви чогось боїтеся, боїтеся довгий час, ухиляєтеся від нього, а коли це зрештою трапляється, лишається просто біль, пекучий, але тепер усе позаду, усе скінчилося, усе добре.
— Я тобі заплачу, — сказав Лукас.
І так він не слухав, навіть не дослуховуючись до власного голосу, сповненого подиву, недовірливого обурення: «Щоб я пішов туди і розкопав ту могилу?» Він уже більше не думав: «Ось чого коштуватиме мені ця миска з м’ясом і зеленню». Тому що він уже пройшов крізь це, і вже давно — хай чим воно було, що утримало його п’ять хвилин тому, коли він озирався назад, на майже непереборну прірву між ним самим і цим старим негром-убивцею. Він бачив і чув, що Лукас щось йому каже не тому, що це він, Чарльз Маллінсон-молодший, і не тому, що він поїв тієї капусти й грівся біля вогню, але тому, що зараз він єдиний з білих, із ким Лукас може говорити, між двома моментами — теперішнім і тим, коли його витягнуть з камери й волочитимуть на мотузці сходами вниз, — який почує його німий безнадійний гострий погляд. Він сказав:
— Підійдіть ближче.
Лукас так і зробив, наблизившись і взявшись обома руками за пруття ґрат, наче дитина, що стоїть за огорожею. Він не пам’ятав, що зробив, але, глянувши вниз, помітив, що сам обома руками тримається за ґрати — дві пари рук, чорних і білих, схопившись за ґрати, зустрілися.
15
В оригіналі sidemeat — американізм: середня частина свинячої туші, без окосту і лопатки.