— Доброго вечора, міс Гебершем. Вибачте. Мені треба поговорити з дядьком Ґевіном, — а потім знову до дядька: — Дядьку Ґевін…
— Отже, міс Гебершем, — швидко і нетерпляче сказав його дядько тоном, який він одразу впізнав; у звичайній ситуації він, може, навіть усвідомив би, до яких наслідків веде сказане дядьком. Але не зараз. Він їх і не чув. Він їх не слухав. Насправді у нього й не було часу самому поговорити у цьому потоці слів, який тік занадто швидко, але спокійно, просто плинно, і звертався тільки до його дядька, бо він уже забув про міс Гебершем, навіть про те, що вона тут:
— Мені треба поговорити з вами, — і лише тоді зупинився, але не тому, що скінчив, він ще навіть не починав, а тому, що вперше почув свого дядька, який розвернувся у фотелі, одна рука лежить на спинці крісла, а друга — на столі перед собою притримує запалену люльку з маїсових початків, і сам говорить, як і раніше, тим самим голосом, не спиняючись, начебто під час їзди поцвьохуючи гнучким батогом:
— Значить, ти це взяв і йому відніс. Мабуть, навіть не став сушити голову через отой тютюн. І він розповів тобі казочку. Сподіваюся, гарненьку.
І це було все. Він міг йти, насправді міг. Якщо вже так, то йому взагалі не слід було зупинятися на півдорозі, бігти через хол або навіть заходити в будинок, але майнути поряд із обійстям, де він покликав би Алека Сендера, ідучи до стайні; Лукас сказав йому це півгодини тому у в’язниці, навіть коли, здавалося, він готовий був поставити крапку в оповіді, і навіть під зловісною тінню цих Ґаврі, зрештою, не договорив, чудово знаючи, що не треба й намагатися це сказати ні його дядьку, ні будь-якому іншому білому. Але він ще не рухався. Він забув про міс Гебершем. Він відсторонив її, сказавши «Вибачте», і миттєво зник, вибігши з кімнати, не просто вибіг, а просто розчинився — так фокусник одним словом чи жестом посилає у небуття пальму, кролика або вазу з трояндами, і так вони залишилися втрьох: він — у дверях, усе ще тримаючись за одвірок, наполовину в кімнаті, куди він так і не ступив і не мав одійти ще далеко, і наполовину уже у холі, на який йому взагалі не варто було марнувати час і перетинати його, і дядько, що вільно сидів за столом, завалений паперами, де виднілися німецький пивний кухоль, напханий скрученими уривками газет і, напевно, з дюжину люльок із маїсових початків на різній стадії розпалення, а за півмилі від усього цього — старий, безрідний, неприязний, самотній, свавільний, самовпевнений, упертий, неговіркий, незговірливий, незалежний (та ще і зухвалий) негр, а там, за межами цієї тихої, опроміненої лампою кімнати ревів потік часу, як вода з млинового колеса, не ринучи до північної години, але тягнучи північ за собою, не для того, аби жбурнути уламки півночі, але аби обрушити їх лавиною, одним спалахом, що покриває небо: і тепер він знав, що безповоротний момент настав не тоді, коли він погодився, сказавши Лукасу «гаразд», перемовляючись через сталеві ґрати камери, але коли він уже готовий повернутися до холу, причиняючи по собі двері. Тому він спробував ще раз, усе ще спокійним тоном, зараз навіть не поспішаючи, навіть не вимагаючи: просто прозоро-очевидно і з тверезим глуздом:
— Припустімо, що це не з його пістолета вбили того.
— Певна річ, — відповів дядько. — Це точнісінько те саме, у чому я присягався б, якби був Лукасом… чи будь-яким іншим убивцею-негром, або — значення немає — будь-яким невігласом, білим убивцею. Він, напевно, навіть сказав тобі, у що саме вистрілив зі свого пістолета. Що це було? Кролик, чи, може, консервна бляшанка, чи мішень на дереві — просто аби побачити, чи справді він заряджений, чи може стріляти. Але не зважай. Припустімо таке на даний момент: тоді що? Що ти пропонуєш? Ні, що Лукас казав тобі зробити?
І він навіть відповів на це:
— Чи міг би містер Гемптон відкопати його і подивитися?
— На якій підставі? Лукаса схопили через дві хвилини після пострілу, коли той стояв над трупом, а в кишені був пістолет, з якого щойно стріляли. Він ніколи не заперечував, що стріляв — власне, він взагалі відмовився робити будь-які заяви, навіть мені, своєму адвокату — адвокату, по якого сам послав. І як тут ризикувати? Та я б одразу пішов туди і застрелив ще когось з його синів, аніж сказав би Набу[21] Ґаврі, що я хочу викопати тіло його сина із землі, яку освятили і де відспівали вбитого. І якби я зайшов так далеко, то скоріше сказав би йому, що просто хочу вирити труп на світ Божий, аби вирвати у мерця золоті зуби, аніж пояснити причину, що хочу врятувати чорномазого від лінчування.
21
Ім’я вимовляється з наголосом на другому складі; походить від «Навуходоносор» (англ. Nebuchadnezzar, лат. Nabuchodonosor).