Тому що (відмахуючись, наче від тріпотливого нав’язливого конфеті, бурхливого виру несамовито-ярих кумедних дотепів), він усвідомив, що ніколи й не вагався поїхати туди й навіть вирити тіло. Він бачив себе, як прямує до церкви, на цвинтар за нею, без жодних зусиль чи примусу, навіть багато часу не сплине, він бачив, як сам розкопує та витягує труп, не захекуючись, не напружуючи м’язи і легені, без жодних терзань, знічених чи сором’язливих почуттів. І тільки тоді ціла розбита на уламки і всемогутня північна година, чийого чигання і тяжкого уривчастого подиху він не здатний буде прозирати, ні у минулому ні у майбутньому, навалою трощитиме його. Так (на ходу: він не зупинився після перших секунд раптової перерви, коли, замкнувши по собі двері кабінету, кинувся всім тілом одним ривком, сторч головою в якомусь смертельно-виваженому та розлюченому розрахунку, чия спокійна, прониклива і відчайдушна раціональність, без pro і contra, тому що не було ніяких pro: причина, з якої він біг туди, полягала у тому, що хтось має це зробити, але не було нікого, хто б до цього взявся, і той, хто має це виконати, — навіть не шериф Гемптон (vide[22] Вілл Ліґейт зі своїм дробовиком, розміщений на нижньому поверсі тюрми як на освітленій сцені, де помітить будь-кого, куди б той не йшов, туди чи звідти, не встигнувши досягти воріт) до останнього певні у тому, що Ґаврі, їхні кревні та поплічники не намагатимуться цієї ночі вихопити Лукаса з в’язниці, а якщо всі зберуться в місті, де прагнутимуть лінчувати Лукаса, — значить, ніхто там не стирчатиме, щоб схопити його, коли він розкопуватиме могилу, і якщо це конкретний факт, то й наочність теж буде конкретна: якщо їх нема у місті, коли вони прийшли за Лукасом, тоді будь-хто з п’ятдесяти чи сотні чоловіків або хлопців, кревняків — або просто з отих мисливців на лисиць, підпільних виробників віскі чи лісоторгівців, — може його здибати, і Алека Сендера теж; і ось іще таке: йому треба їхати на коні з цієї є причини: нíкому більше це зробити, окрім шістнадцятирічного хлопчика, в якого немає жодної власності, окрім коня, і навіть тут він повинен обирати: або він виїде верхи сам і тоді дістанеться вдвічі швидше та втричі довше викопуватиме тіло, тому що сам-на-сам він би не лише копав, але й додивлявся б до будь-чого та дослухався б до сторонніх звуків, — або взяти з собою Алека Сендера (він з Алеком Сендером раніше їздив на Здоровані навіть далі, аніж за десять миль — великий сухоребрий мерин міг перестрибнути через п’ять бар’єрів навіть несучи сто сімдесят п’ять фунтів і добре та рівномірно чвалав, навіть несучи двох вершників, і міг довго труситися клусом так само успішно, як і чвалом — хіба що Алек Сендер не міг це надто довго витримати, сидячи ззаду кульбаки, — а потім наполовину біг, наполовину йшов, і міг так провезти вершників багато миль, першу милю то несучи чвалом Алека Сендера, то рухаючись клусом, і супутник тримався за стремено), і так можна буде викопати тіло втричі швидше, і Алек Сендер ризикуватиме, бо може скласти товариство Лукасу, коли Ґаврі нагодяться з бензином: і раптом він відчув, що знову відмахується від конфеті — саме так, як зволікають, не наважуючись пірнути у холодну воду, — подумки чуючи, як намагається пояснити це Лукасу: «Доведеться нам їхати на коні. Нічого не вдієш», — і Лукас: «Треба вам було вламати його дати машину», — і він: «Він би відмовив. Хіба ви не розумієте? Він не тільки б відмовив, але й замкнув би мене, і я навіть не зміг би вийти, не те що на коні їхати», — і Лукас: «Та добре, добре. Я ж вам не дорікаю. Адже це не вас Ґаврі ладні спалити» — рухаючись у холі до задніх дверей: і він не мав рації; не тоді, коли він сказав, що усе гаразд, Лукасу, який тримався за сталеві ґрати, і не тоді, коли він ступив у передпокій і зачинив по собі двері кабінету, але того безповоротного моменту, після якого вже не буде вороття, він міг би зупинитися та не рушати далі, і нехай безжальні уламки північної години навалою трощитимуть його, — вони слабкі та безсилі проти цих мурів, тому що ці стіни міцні та все витримають; вони — у себе вдома, понад уламки трощі, понад страх; — навіть не зупиняючись, навіть не допитуючись у самого себе, чи, може, він не сміє зупинятися, лишаючи за спиною заслону дверей та спускаючись східцями у величезний шалений вир м’якого травневого вечора, і тепер щодуху прямував до темної хижки, де Паралі та Алек Сендер не більше стулили очі, аніж усі інші негри навкруги за милю від міста цієї ночі — навіть не у ліжку, але тихо сидячи у темряві за зачиненими дверима, зачиненими віконницями, очікуючи на повіви шуму смертоносної люті у весняному мороці: він зупинився та умовно свиснув — так вони з Алеком Сендером завжди домовлялися про зустріч, відколи навчилися свистіти, — відлічуючи секунди до того моменту, коли доведеться повторити виклик, думаючи: якби він був Алеком Сендером, то не вийшов би з хати ні на чий посвист — коли раптом без звуку і, звісно, без запаленого світла за спиною, щоб виявити його, у тіні вже виник Алек Сендер, наближаючись до нього, і ось він уже зовсім поруч у цій неосвітленій місяцем пітьмі, трохи вищий за нього, хоча різниця між ними тільки кілька місяців: постав, навіть не дивлячись на нього, але понад його голови, туди, де Майдан — так, як дивився б, міркуючи над траєкторією бейсбольного м’яча, — на дерева, вулиці та будинки, і бажаючи глибоко зирнути вглиб Майдану, — не на будинки у затишному затінку дворів, де мирно їдять, відпочивають і сплять, приймаючи це як нагороду після дня, але на Майдан: будівлі, створені та призначені для торгівлі, уряду, суду та позбавлення свободи, де змагалися та боролися пристрасті людей, для кого відпочинок та маленька смерть — сон — були кінцем і винагородою.