— Значить, вони так і не прийшли по душу стариганя Лукаса, — сказав Алек Сендер.
— Це те, про що твої родаки думають? — спитав він.
— Ти теж думав би, — відповів Алек Сендер. — Отакі як Лукас усім головного болю додають.
— Тоді, може, тобі краще пройти до офісу та побути з дядьком Ґевіном, а не зі мною.
— Куди це ти? — спитав Алек Сендер. І він сказав йому, різко та неприкрашено, трьома словами:
— Відкопати Вінсона Ґаврі. — Алек Сендер не поворухнувся, а все ще дивився понад його головою у бік Майдану. — Лукас казав, це не з його пістолета вбили Ґаврі.
Усе ще не рухаючись, Алек Сендер засміявся — не голосно і не радісно: просто засміявся, і сказав те ж саме, як висловився дядько хвилину тому:
— Та я так само сказав би, — ось як відповів Алек Сендер. Він вів далі: — Я? Аби я пішов туди та відкопав цього білого мертвяка? А містер Ґевін уже в офісі, чи мені просто посидіти там і заждати, коли він прийде?
— Лукас тобі заплатить, — сказав він. — Він мені сказав ще до того, як пояснив, за що.
Алек Сендер засміявся, без радості, презирства чи будь-якого іншого почуття: інших звуків цей сміх не виражав, так само, як подих не виражає нічого, окрім звуків дихання.
— Я не багатій, — відповів він. — Мені грошей не треба.
— Принаймні, ти ж осідлаєш Здорованя, доки я винишпорю ліхтарика, так? — сказав він. — Ти ж не такий гордій через того Лукаса, аби це зробити?
— Атож, — відповів Алек Сендер, розвертаючись.
— І захопи кирку та лопату. І довгий мотузок. Мені це теж знадобиться.
— Атож, — відповів Алек Сендер. Він зупинився, напівозирнувшись. — А як ти навантажиш кирку з лопатою на Здорованя, коли він навіть батога у тебе у руці бачити не бажає?
— Не знаю, — сказав він, і Алек Сендер пішов далі, і він повернув додому, спочатку подумавши, що це його дядько швидко обходить будинок, з’явившись із парадного, не тому, що йому здалося, буцімто його дядько може запідозрити і очікувати на задумане ним, не тому, що його дядько цілком і безповоротно відмахнувся від цього, не лише від спроби, але і від самої можливості, — а тому, що він уже не пригадував цієї постаті, нікого іншого, окрім себе, і навіть побачивши, що це жінка, він вирішив, що це його мати, навіть коли впізнав капелюшок, аж до тої миті, коли міс Гебершем покликала його на ймення, і першим його поштовхом було бажання швидко і нечутно відступити за ріг гаража, звідки можна дістатися паркану, невидимий для інших, перемахнути через нього і вийти до стайні, а далі — через ворота на пасовисько, щоб знову не проходити весь будинок, з ліхтариком чи без, але було вже занадто пізно: цей оклик його на ймення: «Чарльзе!» — цей напружений шепіт — і ось вона несподівано стрімко наблизилася до нього і постала перед ним, промовляючи цим напруженим нестримним шепотом:
— Що він тобі сказав? — і тепер він знав, що саме змусило його тоді звернути увагу на дядька, коли впізнав її, тоді, у дядьковому офісі, а потім наступної миті подумки промайнули: стара Моллі, Лукасова дружина, яка була дочкою когось із власності старого доктора Гебершема, діда міс Гебершем, дочкою когось із рабів, вона і міс Гебершем були однолітки, народились одного тижня, і обох годувала груддю мати Моллі, і обидві виросли разом, майже нерозлучні, як сестри, як близнята, спали в одній кімнаті — біла дівчинка у ліжку, а негритянська дівчинка — на розкладачці, у неї в ногах, майже до одруження Моллі та Лукаса, і міс Гебершем у негритянській церкві була за хрещену матір першої дитини Моллі.