— Він сказав, що то не його пістолет, — відповів він.
— То це не він зробив? — спитала вона, і нестримність в її голосі змінилася на якийсь поспіх.
— Не знаю, — мовив він.
— Безглуздя, — сказала вона. — Якщо це був не його пістолет…
— Я не знаю, — повторив він.
— Ти маєш знати. Ти ж бачив його… говорив з ним…
— Я не знаю, — сказав він. Він сказав це спокійно, тихо, з якимсь недовірливим подивом, нібито тільки щойно збагнув, що несе його обіцянка: — Я просто не знаю. Я досі не знаю. Я просто поїду туди… — він затнувся, голос його завмер. Майнула мить, секунда, коли він навіть згадав, що повинен був би зробити, і бажав: якби він міг повернути назад те останнє незавершене речення. Хоча, напевно, було вже запізно, і вона сама довершила це, домалювала речення, бо зробити це було необхідно, і будь-якого моменту вона кричатиме, протестуватиме, зойкатиме і збурить на нього весь будинок з челяддю. Потім тої ж секунди він викинув це з думок. Вона сказала:
— Звичайно, — поспішним дзюркотливим і спокійним голосом. Ще півсекунди він думав, що вона взагалі не зрозуміла, а потім, у інші півсекунди, облишив це: вони стояли віч-на-віч, одне навпроти одного, сховані темрявою, сховані напруженим і стрімким шепотінням; а потім він почув свій голос, який озвався тим самим тоном і виразом, і обидва вони були схожі не так на конспіраторів, але скоріше на двох людей, які безоглядно прийняли якусь поступку для подальших дій, з якими не певні, що впораються: але тільки у тому, що вони опиратимуться цьому:
— Ми ж навіть не знаємо, чи справді це не його пістолет. Він просто сказав, що не його.
— Так.
— Він не сказав, ні чий це пістолет, ні чи стріляв він сам. Він навіть не сказав тобі, що не стріляв. Він просто сказав, що це не його пістолет.
— Так.
— І твій дядько у себе в кабінеті сказав, що відповів би так само на його місці — сказав би те, що міг, от і все, що він міг би сказати.
Він не відповів. Це не було питанням. Вона й не давала йому часу відповісти.
— Гаразд, — мовила вона. — Ну що тоді? Чи треба з’ясувати, чи його це був пістолет, чи не його… з’ясувати, що саме він мав на увазі? Поїхати туди — і що?
Він сказав їй, так само неприкрашено, як до того — Алеку Сендеру, чітко і лаконічно:
— Поглянути на нього, — навіть не зупинившись подумати, що йому слід було передбачити її поведінку — співрозмовниця має щонайменше ахнути. — Вирядитися туди, викопати його і відвезти до міста, де той, хто знається на дірках од куль, може оглянути дірку в ньому…
— Так, — промовила міс Гебершем. — Звісно. Певна річ, він і не міг сказати це твоєму дядьку. Він — негр, а твій дядько — чоловік, — і зараз міс Гебершем, у свою чергу, повторює та перефразовує те ж саме, і він подумав, що це насправді не вада, не вбогість і не мізерія лексикону; по-перше, причини цьому — свідоме насильницьке знищення людського існування, стирання роду людського зі світу, і життя саме по собі таке просте, таке завершене, що словоблуддя, яке оплітає все довкруж, замикає його, огортає, наче коконом, і робить таким недоторканним літопис людства, що й треба бути простим і неускладненим, повторюваним, навіть майже одноманітним; а по-друге, у ширшому розумінні, натякаючи, кидаючи певну тінь, те, що перефразувала міс Гебершем, було простою істиною, навіть не фактом, і не треба тут було різноманіття та неповторності, аби висловити це, бо правда — універсальна, вона й має бути загальною, щоб бути правдою, і тут треба просто діяти, щоб зберегти таку дрібку, як земна куля, і тому слід знати правду: усе, що вони можуть зробити, — це просто зробити паузу, просто зупинитися, просто чекати:
— Лукас знав, що на це погодиться дитина або стара жінка, як я: таких не цікавлять вірогідність чи докази. А чоловіки, як твій дядько чи містер Гемптон, уже так довго чоловіки, такі заклопотані, надто довго… Так? — сказала вона. — Відвезти його до міста, де є ті, хто можуть оглянути кульові отвори. І, припустімо, огляне той дірку та впізнає, що це від пістолета Лукаса?
Але він не відповів, ні звуку, та вона й не чекала, а повернулася, знову звертаючись до нього: