— Нам треба кирку і лопату. У мене у машині є ліхтарик…
— Нам? — спитав він.
Вона зупинилася та сказала майже терпляче:
— Це за п’ятнадцять миль звідси…
— Десять, — виправив він.
— …а могила у шість футів завглибшки. Зараз уже по восьмій, а у тебе часу, може, тільки до півночі, щоб повернутися до міста… — і щось ще, але він навіть не чув того. Він навіть не слухав. Те ж саме він казав Лукасу п’ятнадцять хвилин тому, але тільки зараз усвідомив, що сказав. Тільки після того, як це сказав інший, він осягнув не просто весь жах свого наміру, а зашкарублу, громіздку, неможливу фізичну безкраїсть того, з чим зіткнувся; він сказав спокійно, з безнадійно-неприборканим подивом:
— Напевно, ми не зможемо зробити цього.
— Ні, — мовила міс Гебершем.
— Е-е? Мем? — озвався він. — Що ви сказали?
— Я сказала, що у тебе навіть немає машини.
— Ми вирішили їхати верхи.
Тепер вона спитала:
— Ми?
— Я і Алек Сендер.
— Тоді ми будемо втрьох, — відповіла вона. — Бери кирку і лопату. А то у будинку здивуються, чому не почули, як я від’їжджаю. — Вона розвернулася.
— Так, м’[23], — озвався він. — Виїжджайте провулком до воріт на пасовисько. Ми вас там зустрінемо.
Більше він не чекав. Лізучи через паркан, він почув гуркіт вантажівки; зараз йому було видно білу зірочку на чолі Здорованя у чорному зяянні стайні; наближаючись, побачив, що Алек Сендер уже затягував попругу та закріплював ремінь вузди. Він одстебнув мотузку з кільця ще до того, як згадав, а потім пригадав і зав’язав її, розмотав кінці мотузка та розплів вузол в іншому кільці біля стіни, накинув зашморг з віжками на голову Здорованю, вивів коня з передпокою стайні та осідлав.
— Ось, — промовив Алек Сендер, несучи кирку і лопату, але Здоровань уже почав тупцювати, ще не побачивши кладі, як завжди робив, побачивши навіть лозину з плоту, — і він різко відсмикнув коня за віжки, а Алек Сендер скомандував: — Стояти! — і дзвінко ляснув мерина по крупу, передаючи кирку та лопату, і він перекинув їх через луку сідла, встигнувши ще секунду стримувати Здорованя — достатньо, щоб звільнити ногу зі стремена та допомогти Алеку Сендеру залізти, і тут Здоровань метнувся, хвицаючись, майже ладний скинути вершника, коли Алек Сендер схопився, а кінь намагався втекти, доки інший не втримав його з одного боку — кирка з лопатою підстрибували у сідлі, — та погнав коня пасовиськом до воріт.
— Дай мені ці трикляті лопати і кирки, — сказав Алек Сендер. — Ліхтарика захопив?
— Тебе це обходить? — озвався він. Алек Сендер, вигнувшись, витягнув вільну руку, прийняв кирку і лопату; знову на секунду Здоровань міг їх побачити, але цього разу обидві його вільні руки схопилися за гнуздечку і втримали коня.
— Ти ж нікуди не збираєшся, аби ліхтарика брати. Ти ж це щойно сказав.
Вони вже майже досягли воріт. Він уже розрізняв темну пляму пригальмованої вантажівки на тлі блідої дороги за ворітьми; тобто він запевняв себе, що може розрізнити, бо знав про цю машину. Однак Алек Сендер її точно помітив: він, здавалося, бачить у мороці майже як звір. Руки в Алека Сендера були зайняті, бо він тримав кирку і лопату, але раптом, звільнивши руку, схопив коня за вузду та смикнув, рвонув Здорованя, майже поставивши його дибки, і прошепотів з присвистом:
— Що це?
— Це пікап міс Юніс Гебершем, — відповів він. — Вона поїде з нами. Відпусти його, ти ж його спутав! — скручуючи віжки, приймаючи їх від Алека Сендера, який одразу відпустив, кажучи:
— Вона їх візьме до вантажівки, — навіть не скинув кирку і лопату, але пожбурив їх, і вони брязнули, грюкнули об ворота, і сам сповз, причому вчасно, бо тепер Здоровань став дибки, доки його не вдарили між вухами зав’язаною, як ласо, мотузкою.
— Відчини ворота, — сказав він.
— Кінь нам не потрібен, — сказав Алек Сендер. — Розсідлай і розгнуздай його прямо тут. Ми ‘го відведемо, коли вернемо.
Саме те казала міс Гебершем; хоча наразі за ворітьми Здоровань усе ще смикався вбік і бив копитами, доки Алек Сендер клав кирку і лопату до кузова вантажівки — таке враження, що кінь чекав: от-от Алек Сендер цього разу пожбурить у нього реманентом, — а з темряви машини почувся голос міс Гебершем:
— Схоже, добрий кінь. А він і всіма чотирма скаче?
— Так, м’, — відповів він. — Хоча ні. Коня я теж візьму. Найближча хата від церкви за милю, але раптом хтось зачує машину. Ми лишимо пікап унизу, під схилом, коли переїдемо рукав річки. — Потім він поспіхом відповів, не давши їй і слова вставити: — Коня нам буде треба, аби перенести його у машину.