— Лишайся тут, — сказала міс Гебершем. — У мене інструменти та ліхтарик.
— Ще півмилі, — сказав він. — Нагору. Це не дамське сідло, але, може, у вас вийде сісти боком. А де вантажівка? — спитав він у Алека Сендера.
— За кущами, — відповів той. — Ми ж не парад проводимо. Принаймні не я точно.
— Ні, ні, — сказала міс Гебершем. — Я можу пішки.
— Ми заощадимо час, — мовив він. — Зараз, мабуть, уже по десятій. Він сумирний. Це просто тому, що Алек Сендер пожбурив кирку і лопату…
— Звичайно, — сказала міс Гебершем. Вона подала інструменти Алеку Сендеру та наблизилася до коня.
— Мені шкода, що це не… — почав був він.
— Пхе, — озвалася вона та взялася за вуздечку, перш ніж він підставив їй руку, допомагаючи застрибнути у сідло, а вона вже скочила у стремено та піднялася на коня легко та швидко, як зробили б він або Алек Сендер, так, що він ледве встиг одвернутися, відчуваючи, що вона дивиться долі, у темряву понад його повернутою головою. — Пхе, — знову сказала вона. — Мені сімдесят років. Окрім того, за мою спідницю перейматимемося, коли з іншим покінчимо, — і сама повернула Здорованя (ледве встиг він вуздечку перехопити) назад на дорогу, як Алек Сендер промовив:
— Ш-ш… — Вони зупинилися, не рухаючись, застиглі в стійкому безперервному невидимому потоці соснового запаху. — Мул з пагорба спускається, — сказав Алек Сендер.
Він почав розвертати коня.
— Я нічого не чую, — сказала міс Гебершем. — Ти певен?
— Так, м’, — відповів він, розвертаючи Здорованя й відтягуючи його назад з дороги, — Алеку Сендеру можна вірити. — І, стоячи біля голови Здорованя у хащах дерев і підліску, він притулив вільну руку до кінських ніздрів, щоб той не заіржав, вітаючи іншу тварину, — він теж тепер почув це: кінь або мул твердою ходою ступав по дорозі від гребеня. Напевно, тварина була непідкована; насправді єдиний звук, який він почув, був рипінням шкіри, і його здивувало (не сумніваючись, що звук таки розчув), як Алек Сендер уже розрізнив це за дві хвилини, а то й більше, коли ще та тварина до них не дісталася. Тепер йому було видно його або, точніше, звідки поява їх минала — грудку, рух, тінь, яка темніла на тлі блідого багна дороги, — просуваючись униз схилом, м’яке постійне човгання і пронизливе рипіння шкіри, яке завмирало, а потім стихло. Але вони почекали ще мить.
— Що це він тягнув? У нього на сідлі було щось приторочено? — спитав Алек Сендер.
— Я навіть не зрозумів, людина це чи ні, — сказав він.
— Я нічого не бачила, — сказала міс Гебершем. Він знову вивів коня на шлях. — А може… — почала вона.
— Алек Сендер його вчасно почує, — сказав він. Тому Здоровань знову попрямував твердою непохитною ходою нагору, а він ніс лопату, стискаючи ремінь під худою жорсткою литкою міс Гебершем з одного боку, а з іншого Алек Сендер ніс кирку, підіймаючись угору, справді рухаючись дуже швидко у сильному, п’янкому, ясно відчутному, живому сосновому запаху, який робив щось із легенями, як і з подихом (це поставало у нього в уяві: він ніколи не куштував цього на смак. Він міг би — ковток з чаші для причастя тут інше, бо це був не просто ковток, але й кислий, освячений і гострий: безсмертна кров Господа нашого, яку не куштують на смак, вона не рухається вниз, у шлунок, а прямує вгору та назовні, у Всевідання між добром і злом, і вибором, і зреченням та прийняттям назавжди — за столом у День Подяки та на Різдво, — але він ніколи не хотів). Вони зараз досягли гребеня, відкриті простору, що простягався далі, невидимий у темряві, але з відчуттям височини і простору; удень він міг це бачити, хребет і сосни — густо порослий хребет, повернутий на схід і на північ, достеменно як гори у Кароліні, а ще раніше — як у Шотландії, на батьківщині його предків, але він її не бачив, і зараз трохи забракло подиху, і він міг не тільки чути, але й відчувати, як у Здорованя з легенів хрипко, різко й коротко вихоплюється подих, бо кінь справді намагався подолати цей крутосхил, навіть несучи вершника і тягнучи двох; міс Гебершем, яка, притримуючи його, присаджувала, доки вони не зійшли на справжню вершину гребеня і Алек Сендер знову не сказав: «Тут», — і тоді міс Гебершем повернула коня з дороги, бо він ще нічого не бачив, доки вони не покинули шлях, і тільки тоді йому відкрилася розчищена ділянка — не тому, що це була ділянка, а тому, що, вихоплений слабким зоряним світлом, там стирчав, трохи похилившись, вузький стовпчик мармурового надгробка. І йому ледь було видно церкву (вивітрену, нефарбовану, дерев’яну, навряд чи більшу, ніж звичайна кімната), навіть коли він підвів Здорованя позаду та прив’язав повіддями до деревця, одстебнув мотузку з кільця та попрямував туди, де чекали міс Гебершем і Алек Сендер.