— Добре, — сказав він. — Досить, вилазь, — і Алек Сендер, вигорнувши лопатою останню жменю землі, випустив інструмент, викидаючи бруд з ями, махнувши, наче списом, і потім одним рухом вистрибнув, а він поліз до ями, тримаючи мотузку, і лише потім згадав, що треба було захопити молоток, лом — щось таке, чим одімкнути віко домовини, — і єдине, де це можна взяти, — хіба що, мабуть, у машині міс Гебершем за півмилі звідси, а це значить, що доведеться прогулюватися знову вгору. Нахилившись, зіщулившись, щоб відчути, намацати защіпку, болт або щось подібне, він раптом виявив, що віко взагалі не пригвинчене, тому, широко розставивши ноги і балансуючи на одній нозі, він подужав одкинути віко вгору та назад, і, притримуючи ліктем, закріпивши, висмикнув мотузку, знайшов її кінець, увімкнув ліхтарик і посвітив ним униз, а потім сказав:
— Стривайте. Стривайте, — і ще раз повторив: — Стривайте, — доки нарешті не почув свистючого шепоту міс Гебершем:
— Чарльзе… Чарльзе…
— Це не Вінсон Ґаврі, — сказав він. — Його звати Монтґомері. Це якийсь убогий перепродувач деревини, не наш, із округу Кроссмен.
П’ять
Звісно, їм довелося знову засипати яму, до того ж він був на коні. Але навіть тоді все було гаразд, доки не засяяв день, коли він покинув Здорованя та Алека Сендера на пасовиську біля воріт і спробував навшпиньки прослизнути у будинок, але одразу ж вибігла його мати, з розпатланим волоссям і в нічній сорочці, волаючи прямо біля входу:
— Де ти був? — а далі потягнула його до дверей дядькової кімнати, доки дядько напинав на себе якийсь одяг: — Ти розривав могилу? — і він з якимсь утомленим, непохитним терпінням, просто виснажений від їзди та розкопування, а потім знову закопування і знов їзди верхи, якось примудрявся ухилятися від розмови, знаючи, що насправді ніяк не сподівається в ній перемогти:
— Алек Сендер і міс Гебершем допомагали, — і будь-що здавалося ще гіршим, хоча вона, як і раніше, не говорила голосно: просто виглядала здивованою та неприступною, доки не вийшов його дядько — повністю одягнений, навіть у краватці, але непоголений, і не сказав:
— Ну, Меґґі, хочеш розбудити Чарлі? — потім попрямувала за ними до вхідних дверей, і цього разу сказала, — а він знову подумав, що їх ніколи не подолати через їхню мінливість, яка є не просто здатністю до руху, а й готовністю відмовитися з ефірною швидкістю вітру не тільки від своєї позиції, але й принципу; вам і не доведеться мобілізувати свої сили, тому що ви їх уже отримали: удосконалена артилерія, тягар і вплив, право на справедливість, і попередній досвід, і використання, і все інше пішли в атаку і розчистили поле битви, і змели все на своєму шляху — чи ви так вважатимете, доки не виявите, що ворог нікуди й не відступав, а вже покинув поле, і не просто покинув, а й за цей час узурпував ваш бойовий клич; ви вірили, що захопили цитадель, а натомість утямили, що просто потрапили на незахищену позицію, а потім ще й виявили при ясному розумі та тверезій пам’яті, що ніким не відбита, несподівана битва вже почалася у вашому незахищеному, відкритому тилу, — вона сказала:
— Але ж йому треба спати! Він навіть не лягав! — тому він зупинився, доки дядько, який ішов за ним, не озвався, не засичав на нього:
— Ходімо! Що з тобою? Хіба не знаєш, що вона затятіша, ніж ми з тобою, от як стара міс Гебершем була затятіша, ніж ти і Алек Сендер, разом узяті; ти міг би поїхати туди без того, аби вона тягнула тебе за руку, а от Алек Сендер не зміг би, та й щодо тебе я все ж таки не певен, чи взявся б ти, якби дістався туди. — Тому він зарухався пліч-о-пліч з дядьком туди, де сиділа у своїй вантажівці міс Гебершем, припаркувавшись за дядьковим автомобілем (той був у гаражі о дев’ятій вечора; потім, коли матиме час, для нього головне не забути спитати дядька, куди мати посилала його шукати). — Беру свої слова назад, — сказав дядько. — Забудь. Устами дитини і старої панни… — перефразував він. — Цілком правильно, як і більшість людських істин, просто не люблю, коли цю істину жбурляють в обличчя о третій ночі. І не забудь про свою матінку — та, звісно, і не зможеш; вона вже давно подбала. Просто пам’ятай, що вони можуть витримати будь-що, прийняти будь-який факт (це тільки чоловіки не вірять фактам), якщо лише не дивитимуться цьому в обличчя; можуть перетравити це, відвернувшись і простягнувши руку — як-от політик, коли бере хабаря. Подивися на неї: вона може прожити довге, утішне, щасливе життя, та ні на йоту не відступиться од своєї відмови простити тобі, що ти досить виріс, аби сам собі застібати штани.