Шериф прожогом обтер руків’я ножа кухонним рушником.
— Мені здалося, ніби ви сказали мені, що Вінсона Ґаврі нема там у могилі.
— Офіційно він там, — сказав дядько. — За окружними записами — це він. І якщо вам — а ви тут живете і знаєте міс Гебершем та мене все своє політичне життя — доводиться просити мене двічі, то що, на вашу думку, зробить Джим Гелледей? Тоді вам доведеться їхати зі швидкістю шістдесят миль, забравши ваших свідків і клопотання, щоб вам суддя Мейкокс видав ордер…
Шериф пожбурив кухонний рушник на стіл.
— Мені? — спитав він м’яко, майже неуважно, так, що дядько замовк, спостерігаючи, як шериф розвертається від стола, тримаючи ножа.
— О, — промовив дядько.
— Я теж думав про щось таке, — сказав шериф. — Дивуюся, що ви не подумали. Або, може, і подумали.
Дядько вп’явся очима у шерифа. Тут Алек Сендер — він стояв позаду всіх, поки що не переступивши порога з їдальні до кухні — озвався, і голос звучав без інтонацій та знеособлено, начебто читаючи гасло, крилату фразу реклами якоїсь речі, якої він не купить та й не бажає мати:
— Може, то був не мул. Може, то був кінь.
— Може. Тепер ви про це подумали, — сказав шериф.
— О, — повторив дядько. Він сказав: — Так.
Але вже заговорила міс Гебершем. Вона кинула на Алека Сендера короткий жорсткий погляд, але тепер знову дивилася на шерифа так само твердо.
— Я теж, — сказала вона. — І вважаю, що ми заслуговуємо на краще, ніж гра у схованки.
— Я теж так вважаю, міс Гебершем, — відповів шериф. — Не враховуючи, що того, хто міг би це вирішити, тут у кімнаті нема.
— О, — сказала міс Гебершем. Вона мовила: — Так, звичайно, — уже на ходу, рухаючись і, наблизившись до шерифа на півдорозі між столом та дверима, узяла в нього ніж і підійшла до столу, коли той оминув її та рушив до дверей, і тоді він з Алеком Сендером попрямували за шерифом до темного передпокою, зачинивши по собі двері; а тоді він здивувався, чому шериф не скінчив одягатися, коли встав з ліжка; чоловік, який призвичаївся прокидатись о пів на четверту ранку, щоб приготувати собі сніданок, навряд чи протестуватиме, аби встати на п’ять хвилин раніше та вбратися в сорочку і взути черевики, а тоді заговорила міс Гебершем, і він згадав про неї у присутності леді, певна річ — ось чому він пішов надіти сорочку та взутися, навіть не сідаючи поснідати, і коли міс Гебершем заговорила, він сіпнувся, не рухаючись, пробудившись, до того лічені секунди, а може, і хвилини сплячи, як кінь, стоячи, — але міс Гебершем тільки перевернула м’ясо набік, щоб відрізати першу скибочку. Вона сказала:
— Хіба він не може зателефонувати у Гаррісберґ і домогтися, щоб окружний прокурор передзвонив судді Мейкоксу?
— Саме це він зараз і робить, — відповів Алек Сендер. — Телефонує.
— Може, тобі краще пройти у коридор — там буде чутніше, що він каже, — озвався дядько до Алека Сендера. Потім дядько знову глянув на міс Гебершем; він теж спостерігав за нею, як вона швидко нарізає бекон, скибку за скибкою, так швидко, майже як автомат. — Містер Гемптон каже, що нам не треба ніяких документів. Ми можемо самі з цим впоратися, не турбуючи суддю Мейкокса…
Міс Гебершем упустила ножа. Вона не поклала його, а просто розкрила долоню, і тим самим рухом підхопила кухонний рушник, витираючи руки, коли відвернулась од столу, перетинаючи кухню, швидко наближаючись до них — швидше, ніж навіть шериф, коли рухався тоді.
— Тоді чого ми тут марудимося? — сказала вона. — Щоб він зав’язав краватку і натягнув піджак?
Дядько швидко підступив до неї.
— Ми нічого не зможемо зробити потемки, — сказав він. — Нам треба дочекатися світання.
— Ми не чекали, — сказала міс Гебершем. Потім вона зупинилася; нічого не лишалося, ніж насуватися на дядька, хоча той її й не чіпав, просто стояв між нею та дверима, доки їй не довелося спинитися бодай на секунду, щоб він її пропустив, і він теж подивився на неї: така пряма постава, худа, майже безформна постать у прямій бавовняній сукні, під досконало-круглим капелюшком, і йому подумалося: «Вона застара для цього, — а потім виправив сам себе: — Жінці, леді не годилося так чинити», — а потім згадав учорашній вечір, коли він вийшов з офісу, пройшов задвірком і свиснув Алеку Сендеру, і він знав, він вірив — як і раніше вірив у це, — що поїхав би сам, навіть якби Алек Сендер зненацька відмовився, але по-справжньому все сталося тільки тоді, коли з-за будинку вийшла міс Гебершем і сказала йому те, що сказала, і він знав, що готовий через те пройти. Він знову згадав, що сказав йому старий Ефраїм після того, як вони знайшли кільце під кнурячим коритом: «Якщо у тебе є щось таке, що не чекає, що треба зробити не зволікаючи, не марнуй часу на чоловіцтво: воно має справу з тим, що твій дядько називає «правила» і «ухвали». Звертайся до жіноцтва і дітлашні: ті до обставин підлаштовуються». Тут одчинилися двері. Він почув, як шериф переходить їдальню з кухонних дверей. Але на кухню шериф не зайшов, зупинився у дверях, стоячи на порозі навіть тоді, коли міс Гебершем промовила суворим, майже безжально-грубим голосом: