— Ну? — і він так і не взувся, так і не підібрав шлейок, які теліпалися, і, здавалося, взагалі не чув міс Гебершем: просто закляк, маячачи, у проході, дивлячись на міс Гебершем — не на її капелюшок, не їй в очі, навіть не в обличчя: просто на неї саму — усе одно що дивитися на рядок, написаний російською чи китайською абеткою, про який хтось, кому ви довіряєте, щойно сказав, що так пишеться ваше ім’я, — і нарешті вимовив задумливим, здивованим голосом:
— Ні, — потім повернув голову подивитися на нього і сказав: — І не ти, — потім знайшов очима Алека Сендера, а той ковзнув поглядом по шерифу, а потім відвів погляд, і знову звів очі. — Ти, — промовив шериф. — Лише ти. Ти поїхав туди в темряві та допоміг викопати мерця. Не лише це — білого мерця, про якого інші білі стверджували, ніби його вбив чорномазий. Чому? Міс Гебершем тебе примусила?
— Ніколи ніхто мене не примушував, — сказав Алек Сендер. — Я навіть не знав, що це зроблю. Я вже сказав Чику, що не поїду. Тільки як ми дісталися до пікапа, то здалося, що кожен сприймає це як факт, що я не зроблю нічого іншого, як поїду, ще до того, як знав, що не поїду.
— Містере Гемптон, — звернулася до шерифа міс Гебершем. Тепер він подивився на неї. Він зараз навіть її почув.
— Ви ще не скінчили нарізáти м’ясо? — спитав він. — Тоді дайте мені ножа. — Він узяв її за руку, розвертаючи до столу. — Хіба ви не досить наїздилися цієї ночі? За п’ятнадцять хвилин розвиднятиметься, а люди вдень за лінчування не візьмуться. Вони можуть за день покінчити, якщо нічого не завадить, або якщо чогось не вийшло. Але при денному світлі вони не візьмуться, бо тоді бачитимуть одне одного в лице. Вам скільки — більше ніж два яйця?
Вони полишили Алека Сендера снідати за кухонним столом, а свої порції понесли до їдальні: він, дядько і міс Гебершем несли таріль яєчні з м’ясом, і сковороду з бісквітами, учора з вечора спеченими, а сьогодні розігрітими в духовці, доки вони майже не перетворилися на тости, і кавник, де непроціджений осад кипів разом із водою, доки шериф не додумався зняти начиння з розпеченого кутка грубки; їх було четверо, хоча шериф поставив п’ять стільців, і не встигли гості сісти, як хазяїн підняв голову, дослухаючись, дарма що сам він нічого не чув, потім підвівся та пройшов у темний хол, а звідти — у задню частину будинку, а потім він почув шум з чорного ходу, і ось шериф повернувся з Ліґейтом, хоча в того не було дробовика, і він розвернувся — достатньо, щоб побачити, що там за вікном: звісно, уже світало.
Шериф обслуговував гостей, роздаючи тарілки, доки дядько і Ліґейт підставляли свої чашки і шерифове горнятко міс Гебершем, щоб вона наповнила їх із кавника. А потім йому раптом здалося, що він уже давно чує шерифів голос ніби здалеку: «…хлопче… хлопче…», — а потім: «Розбудіть його, Ґевіне. Хай підснідає, доки не заснув», — і він смикнувся, щойно розвиднілось, а міс Гебершем усе ще наливала кави у ту саму чашку, і він почав їсти, жувати і навіть ковтати, рухаючи щелепами вгору-вниз, ніби здіймаючись і падаючи у м’яку бездонну драговину сну, і у голос, який дзижчав про старі вирішені речі, які його не стосувалися, голос шерифа:
— Ви знаєте Джейка Монтґомері з округу Кроссмен? У місті бував з півроку тому чи близько того?
І далі голос Ліґейта:
— Аякже. Один з тих доморощених лісоторгівців. Колись тримав забігайлівку, що рестораном називав, біля самої межі штату Теннессі, як їхати до Мемфіса, хоча я ніколи не чував, аби там хтось купував чи їв таке, що можна розжувати, і так було, доки там один не нарвався, ну й прибили його якось уночі роки зо два-три тому. Так і не дізналися, чи винен Джейк у тому, чи не винен, але поліція Теннессі викинула його назад за межі Міссісіпі — просто принципово. Відтоді, гадаю, він обживався десь на фермі свого та’, за межами Ґлазґо. Може, чекав, доки інші забудуть про той його темний бізнес, і тоді він відкриє деінде на шосе іншу забігайлівку з дірою у долівці — льохом, де можна віскі ховати.
— А що він тут поробляв? — спитав шериф.
Ліґейт знизав плечима: