Выбрать главу

— Деревину скуповував, що ще? А чи не він це і Вінсон Ґаврі… — Тут Ліґейт вимовив з якоюсь слабкою модуляцією: — Поробляв? — а потім узагалі без модуляції та інтонації: — Що він зараз поробляє?

І тоді він немов відсторонено почув свій власний голос, байдужий, на межі м’якої глибокої безодні сну, надто байдужий, аби перейматися, чи мовлено це вголос, чи почують інші:

— Зараз він нічого не поробляє.

Але потім покращало, коли зі шкарубкого глевкого диму закуреного будинку вони знову потрапили на свіже повітря, вранішнє сонце, що м’якими потоками у вишині золотаво омиває верховіття, золотить широкий струмок міської водойми, — а підпорки водограю видовжилися, наче павучі лапи, на тлі блакиті, доки всі четверо знову не всілися до дядькової машини, а шериф стояв, нахилившись, над водійським вікном, тепер навіть пов’язавши яскраву помаранчево-жовту краватку, кажучи дядькові:

— Відвезіть міс Юніс додому, хай виспиться. А я вас додому підкину, скажімо, за годину…

Міс Гебершем, сидячи на передньому сидінні поруч із дядьком, сказала: «Тьху». От і все. Вона нікого не кляла, їй і не треба було. Це було незрівнянно довершеніше та закінченіше, аніж просто лайка. Вона нахилилася вперед, через дядька, звертаючись до шерифа:

— Сідайте у вашу машину та кермуйте у тюрму чи куди вам треба, аби примусити когось це розкопати. Нам довелося знов її засипати, бо ми знали, що ви не повірите, доки самі там не побуваєте і на власні очі не побачите. Поїхали, — сказала вона. — Там зустрінемося. Поїхали, — повторила вона.

Але шериф не зрушив з місця. Він міг чути його подих, глибоко, на повні груди, майже з шумом.

— Звісно, про вас я не знаю, — промовив шериф. — Леді, в якої нічого нема, окрім кількох тисяч курей з курчатами, яких треба і годувати, і доглядати, і напувати, і нема нічого, окрім ферми з овочевим городиком, де всього п’ять акрів — тоді можна ні до чого не братися. Але ці хлопці, як не крути, мають ходити до школи. Принаймні щось я не чував такої постанови Шкільного Округу, аби канікули давати на те, щоб відкопувати мертвяків.

І це зупинило навіть її. Але вона так і не сіла. Вона нахилилася вперед, де могла понад дядьком дивитися на шерифа, і він ще раз подумав: «Вона занадто стара, аби чинити так», — але якби не вона, тоді йому та Алеку Сендеру — а й вона, і його дядько, і шериф, усі втрьох, і мати з батьком, і Паралі — теж називають їх «дітьми» — довелося б це зробити; — зробили б чи не зробили, а піти на це довелося б, щоб врятувати навіть не справедливість і порядність, але й безневинність: і він думав про того, хто, можливо, просто мав убити людину не з мотиву чи причини, а просто з потреби, керуючись поштовхом — убити людину, винаходячи, створюючи свої мотив і причину, після чого він ще зможе існувати серед людей як людина розумна: хай ким був той, кому довелося вбити Вінсона Ґаврі, але йому довелось і відкопати труп та вбити іншу людину, щоб покласти у порожню могилу, щоб той — будь-хто, кому треба було його вбити, — міг перепочити; а кревним чи сусідам Вінсона Ґаврі доведеться вбити Лукаса або когось іншого, неважливо, їх геть не обходить, кого, і тоді вони можуть заспокоїтися і перепочити, і навіть спокійно погорювати у скорботі, і на цьому кінець. Шерифів голос був м’яким, навіть ніжним:

— Їдьте додому. Ви з хлопчиками зробили добру справу. Певно, навіть врятували життя. А зараз — додому, а все інше ми з’ясуємо. Там не місце для леді.

Але міс Гебершем просто урвали, та й то ненадовго:

— А тої ночі там було місце не для чоловіків.

— Стривайте, Гоупе, — сказав дядько. І тоді він розвернувся до міс Гебершем. — Для вас тут у місті є робота, — сказав він. — Хіба ви не знаєте?

Тепер міс Гебершем поглянула на його дядька. Але вона все ще не відкидалася на сидінні, не даючи іншим сподівань на те, що змириться; дивилася так, начебто взагалі не змінила одного супротивника на іншого, але без паузи чи зволікання прийняла двобій, не даючи їм шансів побачити, як вона заплаче або здасться.

— Вілл Ліґейт — фермер, — сказав дядько. — Та ще й був там цілу ніч. Йому треба повернутися додому та трохи поробити свої справи.

— Хіба у містера Гемптона немає інших представників? — промовила міс Гебершем. — Нащо тоді вони?

— Вони просто люди, в яких є рушниці, — сказав дядько. — Того вечора Ліґейт сам казав Чику і мені: якщо знайдеться досить людей, які до такого додумаються і згуртуються, то вони б усе одно вломилися, попри нього і містера Таббса. Але якщо жінка, біла леді…

Його дядько витримав паузу, замовкнувши; вони дивились один на одного; спостерігаючи за ними, він знову згадав про дядька і Лукаса в камері тої ночі (це було минулої ночі, авжеж; а тепер здавалося, ніби роки тому); і знову — так само, але зараз міс Гебершем і його дядько справді не зводили очей одне з одного замість змагатись одне з одним, і це було остаточною концентрацією всіх органів чуттів, які всі разом — жалюгідна спроба, помилкове сприйняття, яке важить навряд чи більше, аніж здатність читати санскритом, а він стежив за ними, і йому здавалося, що вони точно як два гравці у покер, які вичікують, хто зірве банк.