— …просто сидітиме там, як на виставці, де перший, хто мине, уже поголос пустить — не встигнуть на Четвертій дільниці навіть мотор вантажівки запустити, не встигнуть і з міста вирушити… доки ми доїдемо туди і покінчимо з цим назавжди, принаймні…
Міс Гебершем повільно відкинулася назад, доки не вперлася спиною у сидіння. Вона сказала:
— Отже, мені треба буде розсиджуватися там на східцях, розпустивши спідниці, чи, може, краще — спиною до балюстради, упершись одною ногою у стінку кухні місіс Таббс, доки ви, чоловіки, що вчора не встигли спитати старого чорномазого про дещо, і тому він учора звернувся тільки до хлопчика, до дитини…
Його дядько нічого не відповів. Шериф нахилився над віконцем, роблячи величезні вдихи та зітхаючи не важко, але так, як годиться дихати такому велету. Міс Гебершем вела далі:
— Везіть мене спочатку додому. Мені там треба дещо владнати. Я не збираюся тут цілий ранок засиджуватися й ні за холодну воду не братися, аби місіс Таббс вирішила, що їй треба зі мною потеревенити. Везіть мене спочатку додому. Я зрозуміла вже годину тому, як ви з містером Гемптоном прагнете поспіхом цього спекатися, щоб часу не марнувати. Алек Сендер може поїхати на моєму пікапі до в’язниці, по дорозі до школи, і лишити перед ворітьми.
— Так, м’, — сказав його дядько.
Шість
Отже, вони відвезли міс Гебершем додому, на околицю міста і, минаючи кошлаті, занедбані кедрові гаї біля нефарбованого портика з колонами, під яким вона зникла, вийшовши з автомобіля і, мабуть, навіть не спиняючись на ходу, вони одразу почули, як вона з будинку на когось кричить — на старого негра, може, брата Моллі та Лукасового шваґра. Її сильний голос лунав напружено та трохи високо від безсоння та перевтоми; потім вона вийшла, несучи велику картонку, наповнену чимось подібним до випраної невипрасуваної білизни, довгими зіжмаканими згортками тканини і підв’язками панчіх, та сіла знову в машину, і вони вирушили назад на Майдан, долаючи свіжі затишні ранкові вулиці: старі великі зогнилі дерев’яні будинки з тої давньої доби, коли з’явився Джефферсон, і у глибині — занехаяні кошлаті газони, наче біля маєтку міс Гебершем; старезні дерева та переплетені корінням запашні квітучі чагарники, чиї промовисті назви здебільшого не знають навіть ті, кому за п’ятдесят, і які — подумати лише — навіть якщо там живуть діти, — здаються зачарованими примарами, де літні пані, старі панни і вдови досі чекають звісток сімдесятип’ятирічним повільним телеграфом, щоб отримати послання з поля бою у Теннессі, Вірджинії та Пенсильванії. Ці житла навіть не виходять на вулицю, а визирають з-за плечей післязавтрашніх чепурних, невеличких, новісіньких одноповерхових будинків, оздоблених у стилі Флориди та Каліфорнії, відповідно — з належними гаражами, облямовані акуратними підстриженими газонами і нудно-благопристойними клумбами — за раз по три-чотири, — на ділянках, які ще чверть століття тому вважалися замалими як на один порядний лужок перед будинком, де мешкає благополучне молоде подружжя з двома дітьми і де у кожного (щойно вони змогли це собі дозволити) є автомобіль та членство у сільському клубі, і гра у бридж-клубах, і клуби для молодого покоління бізнесменів, і засідання у торговельно-комерційній палаті, і запатентовані електричні пристрої для куховарства, заморожування і прибирання, і охайні покоївки з кольорових у гофрованих очіпках, призначені керувати цими пристроями; і балачки по телефону, перемовини на дроті один з одним від будинку до будинку, доки дружини у сандалях, штанях і з нафарбованими нігтями та вустами пихкають замащеними помадою сигаретами під час покупок, тримаючи сумки, у мережі продовольчих магазинів та аптек.
Так або приблизно так мало би бути; у неділю вони могли б і не звернути увагу — день як день, — прийнявши те, що ніхто не вмикає і не вимикає гуркоту прибиральних машин, ніхто не натискає кнопки на електропічках, бо це вихідний, відпустка або свято, як-от хрестини, чи пікнік, чи людний пишний похорон, але це був понеділок, новий день і новий тиждень, відпочинок і потреба заповнити чимось нудьгу вже позаду, діти набралися сил для школи, чоловік та батько — для магазину, офісу чи стояння перед дверима редакції «Вестерн Юніон», куди щогодини надходять репортажі про бавовну; зараз уже пора сніданку і пекельної метушні, уселюдського виходу з дому, а досі ще ніде не видно негрів: молоді з випрямленим волоссям, з макіяжем, в яскравих франтівських уборах, замовлених поштою — ця юнь навіть не вдягає своїх капелюшків, куплених на доброчинному базарі, та фартушків, доки перебувають на кухні для білих; і старшого покоління у сукнях до п’ят з домотканого міткалю, фарбованої пряжі, набивного ситцю та коленкору, убраного у довгі однотонні домоткані фартушини, увесь час, так, що це перестало бути символом чи ознакою праці, а перетворилося на звичайний одяг; навіть тих, хто має підстригати газони і підрізати живоплоти. Не було навіть (зараз він це помітив, коли машина перетинала Майдан) артілі вуличних робітників, які мали поливати зі шлангу асфальт і підмітати тротуари, згрібаючи уривки викинутих недільних газет і випорожнені сигаретні пачки.