А от і в’язниця, біля якої дядько теж виліз з автомобіля і попрямував разом з міс Гебершем нагору східцями, у досі прочинені двері, звідки було видно порожній стілець Ліґейта, усе ще притулений до стіни, і, важко виборсавшись з тілесної змори нової, м’якої, позачасової, чорної прірви сну, він виявив, як і раніше, що ні хвилини не минуло, і дядько все ще надягає капелюха та рушає, повертаючись доріжкою до машини. Потім вони припаркувалися біля будинку, Алек Сендер уже вийшов з автомобіля та, обійшовши дім, зник, а він сказав:
— Ні.
— Так, — мовив його дядько. — Ти повинен іти до школи. Або краще лишайся, лягай до постелі та поспи… Так, — раптом сказав його дядько, — і Алек Сендер теж. Хай сьогодні лишається вдома. Тому що про це має бути ні пари з вуст, ні слова, доки ми не покінчимо. Ти це розумієш.
Але він не слухав, вони з дядьком навіть не говорили про одне і те саме, навіть коли він повторив «ні» і його дядько, вийшовши з машини, знову зупинився та озирнувся, а потім стояв, довгим поглядом дивлячись на нього, і зрештою промовив:
— Ми з тобою трішки випереджаємо події, все виходить шкереберть, хіба ні? Це я повинен запитати тебе, чи маю йти. — Тому що він думав про свою матір, причому не щойно згадав її — це прийшло йому на думку ще коли вони проїжджали Майдан п’ять хвилин тому. Найпростіше — це вилізти з дядькової машини і податися до шерифової, сісти туди й просто лишатися там, доки вони не будуть готові повернутися до тої церкви, і він, напевно, думав про це й ладнався б зробити, якби не був таким виснаженим, наче з нього всі соки висмоктали, і якби не ця нудота від бажання заснути, з якою, він знав, нічого не вдіє. Сам факт, що він здійснив це двічі за одинадцять годин, причому один раз — таємно, а другий — лише за щасливої нагоди, несподівано, блискавичним ударом і наступом, — але тепер це прирекло його на остаточну поразку і розгром: розмірковуючи над власними репліками на дядькову адресу — у відповідь на його по-дитячому наївні нотації щодо школи та сну, — коли зіткнувся з цим впливом і непримиренною атакою, коли дядько прочитав його думки та наміри, стоячи ще хвилину біля машини та дивлячись на нього співчутливим безнадійним поглядом. Дядько хоча й був п’ятдесятирічним холостяком і тридцять п’ять літ жив без жіночого верховенства, але теж відав і пам’ятав, як саме виправдовуватиметься жінка — і необхідністю навчання, і його фізичною виснаженістю, але казатиме менше слів і швидше це відкине; хто не захоче слухати жодних раціональних причин, аби тільки той лишався в рідних стінах, під крилом, аніж — громадянський обов’язок, елементарна справедливість, людяність, порятунок чужого життя або навіть врятування миру та спокою своєї безсмертної душі. Його дядько сказав:
— Добре. Вилазь. Я поговорю з нею.
Він зарухався, підводячись; зненацька він безпристрасно заговорив, дивуючись не з утраченої надії, а з того, скільки може вистояти людина перед цією безнадійністю:
— Ви ж мені тільки дядько.
— Ба навіть гірше, — відповів дядько. — Я тільки чоловік. — І потім знову прочитав його думки: — Добре. Спробую поговорити ще з Паралі. Ви опинилися в однаковому становищі; материнство, здається, взагалі кольором шкіри не відрізняється.
І його дядько теж, напевно, гадав, що їх не просто не можна перемогти, а й навіть знайти місце битви, щоб вчасно визнати свою поразку до того, як його вже знову встигли кудись перемістити; він згадав, як два роки тому нарешті потрапив до шкільної футбольної команди, і чи виграв, чи його обрали замість когось виїжджати на змагання за місто, бо постійний гравець отримав травму, понизив успіхи у навчанні або просто його мати не пускала — він уже забув чому, бо сам у четвер-п’ятницю був настільки заклопотаний, дарма сушив собі голову, думаючи, як сказати матері, що їде у Моттстаун грати у постійній команді, аж до останньої хвилини, коли довелось їй повідомити, і він сказав: різко, неприховано, і довелося це витримати з батьком, присутнім при розмові (хоча насправді він не розраховував на це — не тому, що не став би так думати, якби був настільки зрушеним, схвильованим у суміші гніву та сорому, які переходили у злість і ганьбу (волаючи у відповідь на якийсь її закид: «А що, це команда винна, що я в тебе одинак?»), щоб міркувати над цим), і поїхав тої п’ятниці ввечері з командою, відчуваючи себе — так він уявляв — солдатом, який, випручавшись з материнських міцних обіймів, пішов воювати в ім’я якоїсь ганебної мети; неня перейматиметься, куди без цього, коли він програє, і навіть зможе знову прямо дивитися йому в обличчя, якщо він не програє, але між ними назавжди лишиться невикорінене, задавнене, буйне, нев’януче, вічнозелене затьмарення: тому протягом усієї п’ятничної ночі, намагаючись заснути в чужому ліжку, і весь наступний день в очікуванні на гру він доходив думки, що для команди було б краще, якби він не приїжджав, бо забагато забиває собі голову і нічого воно не варте: так він міркував, доки не пролунав перший свисток, і потім, опинившись під тушами інших гравців обох команд, з м’ячем, притиснутим до грудей, а рот і ніздрі були напхані розпорошеною висхлою побілкою із розмітки на полі, він почув і впізнав з-поміж усіх чужих цей голос, верескливий, звитяжний і кровожерливий, і, нарешті виборсавшись, видихнувши, він побачив її попереду більшості: вона не сиділа на трибуні для вболівальників, як уся юрба, а була серед тих, хто бігав і метушився вздовж лінії поля після кожного матчу. А потім у машині того ж вечора, повертаючись у Джефферсон, сам сидячи на передньому сидінні поруч з водієм, а мати і троє інших гравців — ззаду, — почув її голос, гордий, спокійний та безжальний, яким він сам міг говорити: «Рука у тебе ще болить?».