Отож, увійшовши до холу й тільки потім виявивши, що чекав зустріти її все ще в передпокої, досі ще з розпущеним волоссям і у самій нічній сорочці і наразитися на три години безперервного голосіння. Але натомість вже волав його батько, вийшовши з їдальні, і все ще гримав, коли його намагався перекричати, надсаджуючись, дядько, гаморячи йому майже в обличчя:
— Чарлі. Чарлі. Чортзна-що, стривай, — і лише його мати, повністю вбрана, яка аж пашіла тямущою жвавістю, з’явилася за ними, вийшовши до холу з кухні, і звернулася до його батька, навіть не підвищуючи голос:
— Чарлі. Повернися та доїж свій сніданок. Паралі цього ранку не дуже добре почувається й не хоче весь день вовтузитися з обідом, — а далі до нього; ніжне, любляче, незмінно рідне, близьке обличчя, знане ним усе життя, і тому він не міг описати цього лиця так, щоб стороння людина, почувши цю оповідь, змогла б його впізнати, та й сам він не впізнав його, від кого б не був цей опис, і про кого мова, — але тільки виразно-спокійне, зараз навіть трохи неуважне, і голосіння, голосіння — це просто звичка ще від стародавніх пращурів велемовно висловлюватися: — Ти ще не вмивався.
І, навіть не зупинившись глянути, чи йде він за нею слідом, нагору східцями і до ванної, навіть повернувши кран та подавши йому мило до рук і стоячи поряд, тримаючи напоготові рушника та вичікуючи — рідне, близьке обличчя, з виразом подиву, протесту, тривоги і непереможного заперечення, що він пам’ятав усе життя, стріваючи щоразу, коли намагався робити ще один крок, покидаючи немовлячі роки й дитинство: коли дядько подарував йому шетлендського поні, якого хтось навчив робити стрибки у висоту — вісімнадцять і двадцять чотири дюйми, — і коли батько подарував йому його першу справжню рушницю, яка стріляла порохом, і того дня, коли грум привіз на вантажівці Здорованя і він уперше сів на коня, а Здоровань став дибки, і зачувся її крик, то грум спокійно сказав: «Дай йому щосили по голові, коли він отак робитиме. Ти ж не хочеш, аби він тебе скинув і сам завалився зверху», — але ці м’язи просто складаються у вираз неуважності та обтяженості давніми турботами, так само як звучить її голос, неуважно та знебарвлено від довгих антимоній та плачу, бо зараз у ньому було щось інше — те ж саме, як тоді у машині, коли неня спитала: «Рука у тебе ще болить чи ні?», — і наступного дня, коли повернувся батько та спіткав, як він стрибає на Здоровані через бетонну напувалку для худоби на ділянці, а його мати спостерігає це видовище, опершись спиною об паркан, і лють батькового полегшення та гнів, і материнський спокійний голос під час усього цього: «Чом би й ні? Напувалка не така висока, як цей хиткий тин, який ти йому купив, навіть цвяхами не збитий», — так, що навіть зараз, провалюючись у дурманний сон, він усе одно його впізнав і, розвернувши до неї мокре обличчя та руки, з яких крапала вода, крикнув їй з виразом подиву та недовірливого обурення: