— До дідька, годі, — підвівся, пішов на кухню і повернувся з каструлею підігрітого молока та суповою мискою, вилив туди каву та додав до напою гарячого молока, сказавши: — Давай. Забудь. Просто пий.
Так він і вчинив, тримаючи миску обіруч, неначе п’ючи воду з видовбаного гарбуза, ледь скуштувавши на смак, а батько, досі відкинувшись на спинку стільця, ще дивився на сина і говорив, розпитуючи: чи так налякався Алек Сендер тоді, і чи не нажахався він ще більше, ніж Алек Сендер, і тільки власне марнославство не дозволило йому виявити страх перед темношкірим і сказати правду зараз, і жодний з них і пучкою не зачепив би могили у темряві, не кажучи вже про те, щоб зняти з надгробку квіти, якби міс Гебершем їх на це не підбурила: його дядько перебив:
— Алек Сендер навіть сказав тобі, що могилу вже хтось потривожив у поспіху, так?
— Так, сер, — відповів він, і його дядько сказав:
— Знаєш, про що я зараз думаю?
— Ні, сер, — відповів він.
— Я радий, що Алек Сендер не зміг цілком розгледіти у темряві та окликнути того, хто спускався схилом, везучи щось на мулі. — І він згадав: вони всі троє думали про це, але ніхто нічого не сказав; просто стояли, не бачачи одне одного, над невидимою, чорною, зяючою пащею ями.
— Засипайте її, — сказала тоді міс Гебершем. Вони так і зробили (п’ять разів поспіль), розрихлюючи землю, і грудки падали набагато швидше, ніж вони чекали, хоча, здавалося, кінця тому не буде у слабкому зоряному мерехтінні та безвітряному подуві сосон, одній неосяжній, нескінченній, неослабній луні — не подиву, а уваги, цікавості; аморальні, окремішні, відсторонені, не беручи участі у подіях і не пропускаючи жодного слова. — Покладіть квіти назад.
— Це стільки часу забере, — сказав він.
— Покладіть їх назад, — повторила міс Гебершем. Так вони й зробили.
— Я візьму коня, — сказав він. — Ви і Алек Сендер…
— Ми всі поїдемо, — сказала міс Гебершем.
Вони зібрали інструменти і мотузки (не вмикаючи ліхтарика), і Алек Сендер мовив:
— Стривайте, — і намацав дошку, яку використовував замість лопати, і поніс туди, де можна було заштовхнути її під церкву, а він відв’язав Здорованя та притримав стремено, але міс Гебершем сказала:
— Ні. Ми поведемо його. Алек Сендер може ступати точно за мною слід у слід, а ти підеш слідом за Алеком Сендером та поведеш коня.
— Ми могли б швидше поїхати… — знову мовив він, і їм не було видно її обличчя: тільки худу пряму фігуру, тінь, капелюшок, який ні на кому не скидався б на капелюха, а на ній, як і на його бабусі, виглядав саме так, як належить, нічого ліпшого й не треба, а голос у неї не гучний, не голосніший, аніж подих, ніби вона навіть не ворушила губами, ні до кого не звертаючись, просто бурмотіла під ніс: «Це найкраще, що я можу зробити. Я не знаю, що робити».
— Може, нам усім треба йти посередині, — голосно сказав він, дуже голосно, удвічі голосніше, ніж збирався або навіть гадав; голос його має точно на милі лунати, навіть на всю округу, уже безнадійно пробуджену та нашорошену цим безсонним свистом, як, напевно, висловилися би Паралі, або, звісно, старий Ефраїм, та й Лукас сказав би те саме, сосновим «шарварком»[24]. Зараз вона дивилася на нього. Він міг це відчувати.
— Я не зможу пояснити цього твоїй матері, тільки Алеку Сендеру тут геть не місце, — сказала вона. — Усі за мною, кінь хай іде останнім, — і, розвернувшись, попрямувала вперед, хоча навіщо — він не знав, бо в його уявленні слово «засідка» означало сховатися збоку, на флангу: назад, туди, схилом, де Алек Сендер загнав машину в кущі, і він подумав: «Якби я був на його місці, це сталося б тут», — так само як і вона вважала.
Раптом вона сказала:
— Чекайте.
— Як ви можете стояти попереду нас, коли ми не будемо разом?» — спитав він. І цього разу вона не сказала: «По-моєму, це все, що я можу зробити», — а стала осторонь, пропускаючи Алека Сендера, і він зайшов у кущі, почав запускати там мотор вантажівки, проїхав назад і скерував його далі схилом; мотор працював, але фари не були ввімкнені, і вона мовила:
— Прив’яжи повіддя та відпусти його. Він сам зможе повернутися?