— Гадаю, зможе, — відповів він. І скочив на коня.
— Тоді прив’яжи його до дерева, — сказала вона. — Ми заберемо його, щойно зустрінемося з твоїм дядьком і містером Гемптоном…
— Тоді ми точно побачимо, як він майне, а перед ним, можливо, ще й той кінь чи мул, — мовив Алек Сендер. Він завів мотор, а потім знову дав йому простоювати. — Ну, сідайте. Стежить він за нами чи ні — хтозна, як ні — тоді у нас усе гаразд, і якщо він схопиться, то буде вже запізно, бо дав нам повернутися до вантажівки.
— Тоді їдь просто за вантажівкою, — сказала вона. — Ми поволі, тихо поїдемо…
— Нє-а, — відповів Алек Сендер; він висунувся з віконця. — Рушай першим, ми ж тебе усе одно чекатимемо, коли повернемось до міста.
Тоді — й не було потреби його цвьохати — він пустив Здорованя вниз по схилу, тільки тримаючи вуздечку так, аби задирати кінську голову; у вантажівці загорілися фари на ходу, а він відчув рівну поверхню, ледь виїхавши на дорогу, і Здоровань уже намагався побігти, але він притримав його на шосе, а вогні вантажівки блимали вгору-вниз, і коли він опинився на гладіні, то послабив вузду, і Здоровань помчав, форкаючи, виштовхуючи вудила, як завжди, гадаючи, що чмакання накине йому на зуби вузду; тепер, коли фари вантажівки сяйнули на дорозі, почулося торохтіння — відлуння восьми ніг по мосту, — і він подався під темним різким вітром та пустив коня, і не було навіть видно світла від фар вантажівки, машина зникла з обрію за добрячих півмилі, доки він не притишив коня, аби той пустився підтюпцем, і так майже милю, доки вантажівка не обігнала їх і зблиснув рубіновий спалах буферного вогню — ось повернув убік, а потім щез, але принаймні лишив позаду ті сосни, які маячили, те моторошне, байдуже, безпросвітне, усюдисуще сичання та свистіння, яке шепоче всьому простору: «Дивись… Дивись…» — але тоді ці дерева досі промовляли десь ці слова і, безумовно, промовляли їх так довго, на всю Четверту дільницю, для всіх її мешканців: Ґаврі, Інґремів, Воркіттів і Фрейзерів, — та всіх, і цього разу він теж чув шепіт, так, що навіть над цим не замислювався, і тому зараз перестав про це думати, коли у свідомості наче спалах сяйнув, і, зробивши останній ковток кави із супової миски, поставив її, коли батько схопився з-за столу та, грюкнувши ніжками свого стільця по підлозі, сказав:
— Мабуть, я краще піду на роботу. Треба ж тут комусь на хліб заробляти, доки інші граються у копів і злодіїв, — і пішов, і, мабуть, кава якось вплинула на нього, на те, що він називав розумовими процесами або на ті процеси, що люди називають мисленням, бо тепер він здогадався, чому для його батька теж гнів виявився полегшенням після тої події, і це почуття треба було якось виразити, і він обрав гнів не тому, що він заборонив би йому піти туди, а тому, що не мав на ту виправу жодних шансів, і те псевдопрезирливе, гумористичне спростування їхньої з Алеком Сендером мужності, і те висміювання миготіло, натякаючи не лише на розриту потемки могилу, а й на волю міс Гебершем, — по суті, усе це невправне лихослів’я остаточно зводило їхню роботу до гри у дитячому садку — полювання на відьом: це було, певно, виключно чоловічим виявом відмови повірити у те, що він, як казав його дядько, досить дорослий, щоб самому собі застібати штани; і тому він облишив батька, побачивши, що його мати хоче вийти з кухні, і, штовхнувши свого стільця, сам підвівся, коли раптом подумав, що кава — це набагато більше, ніж відоме йому раніше, але ніхто не попередив, що цей напій навіює ілюзії, галюцинації так само, як кокаїн чи опіум: бачачи, спостерігаючи, як батьківський гамір мигнув і зник, розвіявся, як вітром здуває дим чи туман, не тільки виявивши, але й розкривши всі риси у чоловіку, який зачав його, — який на нього озирався — через прірву, позбавлену мосту, породжену не тільки гордістю, а й заздрістю, а в дядьківському самозреченні та риторичному самоприниженні була фальш, а от його батько гриз гірку кістку незнищенної істини, своєї непоправної невідповідності, неможливості змагатися з часом, немов визнаючи, що народився зарано або запізно, аби бути шістнадцятирічним і скакати на коні десять миль у темряві, щоб врятувати зарозумілу та неприязну шию старого чорномазого.
Але принаймні він був при тямі. Хай там як, а це вплинула кава. Йому, як і раніше, кортіло дрімати, але тепер він не міг; бажання заснути лишилося, але тепер йому доведеться боротися, привчаючи себе не спати, і треба боротися з цим почуттям, стишувати його. Було вже по восьмій; проїхав один зі шкільних автобусів, коли він збирався відпаркувати од узбіччя вантажівку міс Гебершем, і на вулиці мало бути стільки дітей, свіжих, бадьорих зранку в понеділок, з книжками і паперовими пакунками, де складено обіди на перерву, а за шкільним автобусом вервечкою тягнулися легкові автомобілі та вантажівки, обляпані багном і замащені порохом сільських доріг, і ця вервечка така незмінна та безперервна, що його дядько з матір’ю давно мали б дістатися в’язниці, доки він сам встигне, бо в понеділок готується аукціон різних речей та худоби на торгах за Майданом, і йому було їх видно — порожні легкові автомобілі та вантажівки у ряд, щільною плетеницею біля будівлі суду, як поросята біля годівниці, і чоловіків з ковіньками: прибулі, навіть не спиняючись, прямують просто через Майдан та вздовж алеї, до торгів, де жують тютюн або незапалені сигари, гуляючи від обори до обори серед аміачного смороду гною та рідкої мазі, телячого мукання, тупотіння коней та мулів, серед старих фургонів, спорядження для оранки, зброї, упряжу і годинників, і тільки жінки (лише кілька прибули на торги, бо субота — це чоловічий день) прогулюються Майданом і крамницями, отже, сам Майдан був порожнім, за винятком припаркованих автомобілів і вантажівок, доки чоловіки не повернуться за годину опівдні, щоб зустрітися з дружинами у кафе та ресторанах.