Тому цього разу він смикнувся сам, не рефлекторно, і тепер навіть випручався не зі сну, але від ілюзій, які гіпнотизували його просто за порогом рідного дому навіть сліпучого сонячного дня, навіть за кермом пікапа, який ще вчора ввечері він точно не відрізнив би від інших таких самих автомобілів, але який з учора став невід’ємною частиною його пам’яті, досвіду і дихання, мовби сичання від ударів об землю, коли розгрібають бруд, або наче брязкання леза об соснове віко труни, і він перебував у якомусь міражному вакуумі, де не було не просто минулої ночі, а й суботи, лише тепер згадуючи, ніби щойно помітивши: дітей у шкільному автобусі не було, і у потоці легкових автівок та вантажівок, що тік за цим автобусом — самі дорослі (а у суботу половина пласких машин з відкидним верхом бувала напхана під зав’язку ними: чоловіками, жінками і дітьми у дешевому, убогому, скромному вбранні, яке вони одягали до міста); а в деяких машинах навіть під час понеділкового аукціону мали б сидіти негри, але не було жодного темного обличчя, коли він на пікапі спромігся влізти у цю вервечку. Жодного школяра на вулиці, хоча він чув, не дослухаючись як слід, дядькову телефонну розмову: тому подзвонив шкільний директор, питаючи, чи можна сьогодні дітям на заняття, і дядько відповів «так», і от на Майдані він побачив уже три жовті автобуси, які мали б везти дітей з округи до школи, але власники-рядчики-водії по суботах і на свята використовували цей транспорт як платний пасажирський, а далі ось і сам Майдан, припарковані автомобілі та вантажівки, як завжди має бути, але на площі взагалі нічого і нікого, жодного людського руху: ні стікання юрми чоловіків до обор, ні жінок у магазинах, тож коли він підвів пікап, тримаючись узбіччя та їдучи хвостом за дядьковим автомобілем, то міг побачити, де немає безладдя та рухів у натовпі, а де найщільніший пульс і гамір, який заповнює Майдан, неначе карнавальна хода або вболівальники на футбольному полі. Люди вже стеклися на вулицю та вишикувалися навпроти в’язниці, і стягувалися далі, уперед, біля кузні, де йому вчора довелося ховатися, намагаючись перетворитися на невидимку, так, начебто вони чекали на парад, який ось-ось відбудеться (і стояли майже посеред вулиці, так, що й дотепер безперервному потоку легкових і вантажних автомобілів доводилось об’їжджати групу з дюжини осіб, яка радше нагадувала суддів на трибунах, а в центрі цієї групи він упізнав за форменним кашкетом зі значком начальника поліційного відділу — маршала, що в цей час, стоячи перед школою, регулював дорожній рух, допомагаючи дітям перейти вулицю, і йому навіть не треба було пам’ятати, що цього маршала звати Інґрем, Інґрем з Четвертої дільниці, який приїхав до міста, як іноді робили й інші блудні сини, відступники роду Інґремів, що прибували до міста, знаходили там дівчат, одружувалися і ставали перукарями, судовими приставами або нічними сторожами — так німецькі князьки спускалися зі своїх Бранденбурзьких пагорбів і ставали до шлюбу зі спадкоємицями європейських престолів) — чоловіки і жінки, і жодної дитини, з обвітреними загрубілими сільськими обличчями та засмаглими шиями, засмаглими спинами і руками, у чистих вицвілих, без краваток, сорочках і брюках землистого кольору і бавовняних сукнях з машинними малюнками, — всі вони з’юрмилися на Майдані та на вулицях, немовби магазини зачинено, — навіть не дивлячись на порожнечу перед в’язницею та єдине заґратоване віконце, теж порожнє, уже сорок вісім годин. Але зараз юрма просто зіщулилася, згустилася, не вичікувально, не чигаючи, ні навіть пильнуючи, але тільки поки що, немов попередньо займаючи свої місця перед завісою у театрі. Він подумав, що це — свято: зазвичай ця пора доби для дітей, а тепер усе навиворіт; раптом він збагнув, як страшенно помилявся: це не субота, якої не було, а тільки минулий вечір для них ще не настав, і вони не лише не знали про минулий вечір, але й серед них не було нікого, навіть Гемптона, який міг би їм розповісти, позаяк вони просто відмовилися б йому повірити. І раптом перед ним немов зісковзнув якийсь легкий шар, неначе серпанок, неначе плівка, що затягує куряче око, про яку він і не відав і для якої не мав назви — просто раз, клац, і все, він узрів їх наче вперше — ті ж порепані, досі майже недбалі обличчя, ті ж вицвілі чисті бавовняні сорочки з брюками та сукні, але тепер це була не та юрба, що чекає, коли підніметься завіса над сценою — це ілюзія. Перед ним була радше та юрба, яка чекає у залі суду на судового пристава, коли той прокричить: «Слухайте, слухайте, слухайте![25] Високий суд почався!»; навіть не нетерпіння, бо тої миті й на думку не спадало, що судитимуть не Лукаса Бічема — вони вже засудили його, — але Четверта дільниця: тамтешні явилися дивитися не на те, що називають правосуддям, ні навіть на кревну помсту, але побачити, що Четверта дільниця не дасть втоптати у бруд свою вищу касту білої людини.
25
В оригіналі — тричі повторюване «Oyez» (вимовляється приблизно «oh-уау», походить з французької) — вигук, який двічі або тричі повторюється у Великій Британії або США як проголошення судового засідання. Раніше вживався глашатаями.