Отже, він зупинив машину, виліз і вже побіг туди, коли раптом зупинився: якась гідність, якась гордість від спогадів про минулу ніч, коли він здійснив ту виправу і очолив її, і подолав шлях, і, у будь-якому разі, сприяв розв’язанню, додавши останній рішучий штрих, чого у сім’ї не збагнув жодний з поважних старійшин, не зміг навіть розпізнати важливості цієї дії, не кажучи вже про її необхідність, і, керуючись певним почуттям самозбереження, він згадав дядькові слова, що майже нічого не треба, аби збурити натовп, а отже, можливо, навіть дитини, яка біжить до воріт в’язниці, для юрби виявиться досить. Потім він знову згадав міріади облич, знеособлених, стертих, усе ще навдивовижу подібних відсутністю власних рис, і їхню цілковиту відмову від індивідуальності, своєї сутності задля злиття у «Ми», навіть не нетерпляче, а рухливе, майже врочисте, на межі забуття про загрозу, яку несуть, і їх не примусить ступити бодай крок навіть сотня дітей, яка біжить по вулиці. А потім такий самий спалах, що усе обернув з ніг на голову: ні уповільнитися, ні відступити бодай на крок не змусить їх навіть сотня дітей, що біжать по вулиці; і як тоді, коли він відчував абсолютну безнадійність того, що було ще тільки в задумі, і потім фізичну нездійсненність, коли вони зважилися це виконати, так і зараз він зрозумів, наскільки жахливе те, у що він сліпо втрутився, і яким правильним було його перше інстинктивне бажання — бігти додому, осідлати коня і мчати, не озираючись, аж поки не впаде в знемозі, і заснути, а потім повернутися, коли вже все скінчиться. Тепер йому здавалося, що він витягнув на світ Божий щось мерзенне і ганебне, властиве всьому білому роду, засновнику краю, і йому теж, бо він плоть від плоті його, а якби він не зробив того, що зробив, воно могло б просто спалахнути, зметнутися полум’ям з Четвертої дільниці і знову сховатися у темряві або згинути разом зі згаслим попелом розіп’ятого Лукаса. Але було вже надто пізно, він навіть не міг зректися, відторгнути, відмовитися, утекти: двері в’язниці досі навстіж, а навпроти них йому видно міс Гебершем, яка сидить у Ліґейтовому кріслі, і картонку на підлозі, у неї в ногах, а на колінах — щось із предметів одягу; вона так і не зняла капелюшка, і він бачив розмірені порухи її руки та ліктя, і йому здавалося, що він може розгледіти навіть, як зблискує голка, літаючи у неї у пальцях, хоча й знав, що з такої відстані таких дрібниць не видно; але його дядько заступив дорогу; тому він попрямував далі алеєю, але цієї ж миті дядько повернувся, вийшов у двері та з’явився на веранді, а потім він побачив його у другому кріслі поряд з міс Гебершем. Автомобіль дістався узбіччя та зупинився позаду будинку, і тепер його матір, не кваплячись, вибрала шкарпетку з кошика та вийняла яйце для штопання; ось навіть голка з вузликом, приколота до коміра її сукні, і тепер йому було видно, як голка зблискує та літає — може, тому, що він занадто добре знав її рухи, знайому гнучкість, спритну силу вузьких зап’ясть, що він спостерігав усе життя, але принаймні ніхто не міг заперечити, що це його шкарпетка.
— Хто це? — позаду нього промовив шериф. Він озирнувся. Шериф сидів за кермом свого автомобіля, похиливши та згорбивши шию та плечі, щоб визирнути з віконця, не торкаючись згори віконної рами. Мотор ще працював, і він помітив ручки двох лопат і кирки, що нерухомо лежали, а ще — тихих і непорушних, окрім невпинного блиску і мерехтіння білків очей, негрів у синіх джемперах і замазаних, у чорних обідках, арештантських штанах, які носили в’язні, засуджені до вуличних робіт.