Утім, машина їхала трохи в обхід, скиглячи на другій передачі, біля нерухомого напливу головного хребта і у сильному невсипущому потоці аромату смолистих сосон, де кизилові гілки справді скидалися на черниць у довгих зелених коридорах, — нагору і на останній гребінь, ось і плато, і тепер йому, здавалося, відкривалася вся його рідна земля, його батьківщина — ґрунт, земля, яка породила його кістки і кістки його батьків, і пращурів до шостого коліна, і зліпила з нього не просто чоловіка, а особливого чоловіка особливих пристрастей, дерзань і переконань, способів мислення і особливих вчинків — певного роду, сімейства чи навіть раси, ба навіть більше — які навіть серед свого роду, сімейства і у колі своєї ж раси особливі та неповторні (згідно з поглядами більшості — звичайно, тих, які цього ранку стеклися до міста, щоб стояти навпроти тюрми, і юрмилися довкола шерифової машини, — збіса неповторні), бо це теж частка його самого, це входить у все, що міститься в ньому, що змусило його зупинитися та дослухатися до цього клятого великоносого зухвалого негра, навіть якщо він і не вбивця, — що був на волосинку якщо не від того, на що він заслуговує, то принаймні саме від того, на що напрошувався шістдесят із гаком років свого віку; перед ним розгортався краєвид, наче мапа, одним повільним беззвучним вибухом: на сході — зелений хребет, що, перекидаючись, біжить у бік Алабами, а на заході та на півдні — картаті поля та ліси, які розпливаються у лазурному серпанку обрію, за яким лежала, нарешті, наче паволоки хмарин, довга стіна дамби і виднілася велика Річка, що не просто струмувала з півночі, але й текла далі, за межі, у безкрає — пуповина Америки, зв’язуючи цей ґрунт — вітцівщину його батьків, яку три покоління тому вона не змогла кревно відторгнути; розвернувши голову, він побачив слабке куриво диму, — місто майорить миль за десять, — а глянувши прямо, уперед, він побачив довгі рукави річки, родюче дно, яке захоплювало великі простори, плантації (одна з них належала Едмондсам, і там народилися нинішній Едмондс і Лукас, народжений від того ж діда), перенизані їхньою власною невеличкою річкою (хоча навіть за спогадами його дідуся там плавали пороми), а далі — густу мережку річкових джунглів, а за ними, простягаючись на схід, північ і захід, не просто туди, де кінцеві миси набурмосилися, зіткнувшися спиною до спини, відкриваючи гирла двох океанів і довгий Канадський хребет, але й туди, де кінець світу, на Північ: не просто північ, а Північ, замежів’я та окреслені кордони — навіть не географічна місцевість, а емоційна ідея, стан, який він всотав з материнським молоком, щоб бути постійно напоготові, не відчувати ні страху, ні ненависті, але просто — іноді трохи втомлено та навіть з дулею в кишені — хизуючись: він, який з дитинства виніс картинку дитячих літ, і на порозі змужніння і не знаходить ні можливостей, ні приводу, ні сил змінити ці видива, і не має підстав сподіватися, що в старості вони бодай колись зміняться: вигнутий напівкруглий мур, невисокий (кожний, хто справді того хотів, міг залізти на ту стіну; він вважав, що будь-який хлопчик уже на це здатен), з чиєї вершини відкривалися всі широкі простори багатої, родючої, ніким не оскверненої землі, де осяйні неспаплюжені столиці, неспалені міста, нерозграбовані ферми, такі заможні на стільки років наперед, такі пишні та рясні, що вам здалося б- — немає приводу для цікавості, — так задивлятися на ту незліченну вервечку облич, які дивляться і на нього, облич, схожих на його власне, які розмовляли тією ж мовою, що й він, і подеколи відгукуються на те ж ім’я, яке він носив, але між ним та іншими немає справжньої спорідненості, а скоро не лишиться й жодних зв’язків, бо ці загальні слова невдовзі втратять своє значення і зникнуть, тому що вони занадто далеко по різні боки кордону, щоб чути одне одного. Спостерігаючи тільки масу незліченних облич, які дивилися згори вниз на нього і його супутника зі згасанням подиву, обуренням, розпачем, засмученням, і — найцікавіше — довірливістю: це безвільність, майже безпорадна здатність і готовність вірити всьому, що кажуть про Південь, навіть не конче треба, щоб це було чимось зневажливим, а просто химерним і досить дивним. Потім його дядько знову заговорив до нього — і знову він здивовано помітив, що його думки не урвалися, а просто перемкнулися на іншу тему, теж важливу — наче вершник перескочив з одного сідла в інше: