Вони з дядьком торували собі стежку туди, де шериф і двоє негрів уже стояли над свіжим могильним горбочком, що виглядав так само, яким і був до осквернення, коли поховання побачили вперше. Але вони ще не взялися копати. Натомість шериф уже розвернувся, через плече позираючи на нього, доки вони зі своїм дядьком наближалися, і теж став.
— Що тепер? — спитав дядько.
Але шериф заговорив до нього тихим густим голосом:
— Думаю, ви, і міс Юніс, і ваш секретар були досить обережні і не дали нікому зловити вас учора за цією справою, так?
Дядько відповів:
— Та навряд чи ви воліли б тут аудиторії, правда?
Але шериф досі дивився на нього.
— Тоді чому ж вони не поклали назад квіти?
Потім він теж їх побачив — штучний вінок, марудне
хитромудре плетиво з дроту і ниток, лакованого листя і забальзамованих квіток, які хтось привіз або прислав од міського флориста, і три жмутки зів’ялих садових та польових квітів, перев’язані стьожкою з бавовняної тканини, — усі ці плетениці, як казав Алек Сендер, того вечора були розкидані біля могили або пожбурені на неї; він пам’ятав, що вони з Алеком Сендером пересунули квіти подалі, геть з дороги, аби не заважали, і, як точно знав, повернули їх на місце після того, як знову засипали яму; він пам’ятав, як міс Гебершем двічі повторила, вимагаючи покласти квіти назад, коли він сам обурився — мовляв, це безглуздя або, щонайменше, марнування часу; можливо, він згадував навіть, як міс Гебершем допомагала покласти їх назад; або, може, він просто забувся повернути їх, але думав, що так зробив, бо їх, вочевидь, на місці не було, лежать отут, розворушені, покинуті, жужмом звалені з одного боку і, мабуть, він або Алек Сендер наступив на гірлянду, хоча насправді тепер це вже не мало значення, і його дядько просто казав:
— Та не звертайте уваги. Просто почнімо. Навіть коли ми тут завершимо та повернемося до міста, ми ще тільки почнемо.
— Гаразд, хлопці, — звернувся шериф до негрів. — Беріться до неї. Забираймося звідси… — не було жодного звуку, він не почув нічого, про що варто було його попередити; він подивився нагору та озирнув усе довкола, де йшли його дядько і шериф, і побачив, що хтось з’явився — не зі шляху, а з-за церкви, начебто вирісши з-поміж високих колиханих вітром сосон, якийсь чоловік у крислатому бляклому капелюсі та чистій вицвілій блакитній сорочці, чий порожній лівий рукав був акуратно пристебнутий безпечною шпилькою — манжета до плеча, — незнайомець їхав на маленькій доглянутій кобилці світло-бурої масті, яка надто вирячувала білки очей, а за вершником — ще двоє їздців, молодих чоловіків, на великому чорному мулі без сідла, у тварини на шиї була мотузка, — а за ними бігли (пильно тримаючись подалі від мулових копит) два сухоребрі хорти, мисливці на лисиць[29]: уся група швидко майнула через гай до воріт, де чоловік притримав кобилу, надзвичайно швидко однією рукою скинув їй на шию віжки та легким, жилавим і майже пружинистим кроком пройшов ворота прямо до них — низькорослий худий старий чоловік з очима такими ж безбарвними, як у шерифа, і червоним обвітреним обличчям, з якого стирчав гачкуватий орлиний ніс, і вже заговорив високим, тонким, сильним, анітрохи не надірваним і не старечим голосом:
— Що тут коїться, шерифе?
— Розкопаю цю могилу, містере Ґаврі, — сказав шериф.
— Ні, шерифе, — мовив інший, негайно, без жодних змін у голосі: не сперечаючись, без жодного виразу; просто ствердження: — Не цю могилу.
— Так, містере Ґаврі, — сказав шериф. — Я розкопаю її.
Без поспіху та метушливості, майже спокійно, старий однією рукою розстебнув два ґудзики на комірі сорочки та засунув пальці за пазуху, ледь вигнувшись боком, щоб звільнити руку, і витягнув з пазухи сорочки важкий нікельований пістолет — як і раніше, без поспіху, але не зволікаючи, сунув зброю під ліву пахву, затискуючи приклад обрубком понівеченої руки, а здоровою застебнув сорочку, потім ще раз узяв пістолет єдиною рукою, ні у кого не поціляючи, а просто тримаючи.
Але задовго до цього він бачив, як шериф уже рухається, рухається з неймовірною швидкістю не в бік старого, а до краю могили, ще до того, як двоє негрів розвернулися, готові пуститися навтьоки, і коли вони так кружляли, ніби роблячи повні оберти, то наштовхнулися на шерифа, мов на скелю, навіть не встигнувши трохи оговтатися, доки шериф не вхопив кожного руками, начебто втікачі були дітьми, а потім наступної миті тримав їх за петельки, немов двох шматяних ляльок, розвертаючись тулубом так, щоб стояти посередині між цими двома та маленьким жилавим старим з пістолетом, промовляючи м’яким, навіть млосним, летаргійним голосом:
29
В оригіналі Trigg foxhounds — триґґхаунди. Американські (первісно — англійські) гончаки, мисливці на лисиць. Порода виведена мешканцем Кентуккі, полковником Гейденом, який схрестив вокерхаундів та ірландських хортів.