— Припиніть. Ви що, не знаєте: найстрашніше, що може статися з чорномазим — це намагатися вшитись у парі смугастих арештантських штанів, а надто отут і сьогодні?
— Гаразд, хлопці, — сказав старий своїм високим монотонним голосом, без жодних модуляцій. — Я не збираюся зробити вам боляче. Я до шерифа звертаюся. Не руште могилу мого хлопчика, шерифе.
— Відішліть їх знову до машини, — поспішно пробурмотів дядько. Але шериф не відповідав, так і дивлячись на старого.
— Вашого хлопчика нема у цій могилі, містере Ґаврі, — сказав шериф. А він, споглядаючи, роздумував, що старий міг би сказати — здивовано, недовірливо, обурено, може, навіть висловлюючи думки вголос: «А як ви дізналися, що мого хлопчика отут нема?» — раціонально поміркує, глибоко, замислено, тими словами, якими перефразовано звертався шериф, говорячи з його дядьком шість годин тому: «Ви не мали б права мені цього казати, якби це було не так»; споглядав, навіть наслідував старого — як він відрізав усе це від себе, — і раптом подумав з подивом: «Та чому, він же у скорботі», — роздумуючи, як він бачив ці побивання і скорботу вже двічі за два роки, там, де на нього не очікував і навіть не передбачав, коли певно мірою серця, здатного краятися від горя, взагалі не могло бути: одного разу — як одному старому чорномазому щойно випало пережити свою стару чорномазу дружину, і зараз це скажений, лихослівний, в якого чорної лайки повний рот, старигань, який зненацька втратив одного з шести ледачих, шалапутних, гулящих, жорстоких, більш або менш свавільних — це ще якось можна зрозуміти, але насправді — менше чи більше нікчемних синів, один з яких ні в чому не прислужився своїй громаді, а зробив лише одну благословенну річ — дав останню відчайдушну можливість убити себе: чувся високий рівний голос, знову безпосередній, наполегливий і сильний, і без пауз, без модуляцій, майже як у бесіді:
— Ну, я просто сподіваюся, ви не назвете мені ймення того типа, який довів, що мого сина отут нема, шерифе. Просто сподіваюся, ви не скажете, що… — маленькі жорсткі вицвілі очиці тепер уп’ялися в маленькі жорсткі вицвілі очі, а шерифів голос звучав так само м’яко, а зараз — непроникливо:
— Ні, містере Ґаврі. Вона не порожня, — а потім, набагато пізніше, він зрозумів, але не те, чому Лукаса довезли до міста живим, а те, що причина цьому — на поверхні: саме тієї миті там поруч не було жодного Ґаврі, звісно, окрім мерця: але старий і двоє його синів виїжджали з гаю, показавшись із-за церкви майже тоді ж, коли його дядько з шерифом дісталися могили; і, звичайно, ось чому сорок вісім годин після того Лукас іще дихає й топче ряст.
— Там лежить Джейк Монтґомері, — сказав шериф.
Старий миттю розвернувся, не метушливо і навіть швидко, але легко, наче його маленька безтілесна статура не опиралася ні повітрю, ні вазі м’язів, і крикнув до огорожі, де, як і раніше, двоє молодиків сиділи на одному мулі, однакові, наче манекени у магазині одягу, і такі ж нерухомі, ще не встигнувши спішитися, коли старий крикнув:
— Сюди, хлопці.
— Не переймайтеся, — сказав шериф. — Ми це зробимо. — Він повернувся до негрів: — Усе гаразд. Беріть лопати…
— Я ж казав вам, — знову квапливо пробурмотів дядько. — Відішліть їх до машини.
— Правильно, адвокате… адвокате Стівенс, так? — сказав старий. — Заберіть їх ‘відси. Це наша справа. Нам її робити.
— Тепер це моя справа, містере Ґаврі, — озвався шериф.
Старий підняв пістолет, упевнено і не поспішаючи, згинаючи лікоть, доки зброя не опинилася на рівні грудей, і поклав великий палець на гашетку, наставивши пістолет так, що він був уже готовий вистрелити, чи не зовсім, указуючи дулом на порожні петлі на ремені шерифових брюк.
— Заберіть їх ‘відси, шерифе, — повторив старий.
— Добре, — відповів шериф, не зробивши жодного руху. — Ви, хлопці, вертайтеся до машини.
— Подалі ‘відси, — сказав старий. — Пошліть їх назад до міста.
— Вони в’язні, містере Ґаврі, — мовив шериф. — Я не можу цього зробити. — Він не рухався. — Вертайтесь і сідайте у машину, — звернувся він до них. Потім вони розвернулися, прямуючи не до воріт, але просто через огорожу, досить швидко рухаючись, високо піднімаючи ступні та коліна у замурзаних смугастих арештантських штанах, і так досягнувши протилежної загорожі, наполовину пройшли, наполовину перестрибнули її, і лише потім змінили свій напрямок, ідучи до двох автомобілів, досягаючи шерифової машини, але так і не наближаючись до двох білих чоловіків верхи на мулі, покинувши могилу. Він дивився на них, які сиділи на мулі — однакові, наче дві прищіпки на мотузці для білизни: однакові обличчя, навіть обвітрені до краплини однаково, — похмуро-запальні та спокійні, — доки старий знову не крикнув: