Вона була порожня. Там взагалі нічого не було, доки тоненька цівка бруду не потекла вниз, озиваючись шепотом, дріботінням і стукотом — звуками якоїсь умовної мови.
Вісім
І він це пам’ятатиме: п’ятеро з них — на краю ями, над порожньою труною, потім з новими плинними порухами, як його брат-близнюк, другий Ґаврі підвівся з могили та перехилився через край та з незадоволеною, навіть дещо обуреною напругою почав зчищати та струшувати глинисті грудки з холош штанів, а перший з близнят поворухнувся, щойно його брат нахилився, та попрямував до двійника — сліпо, неквапливо, неухильно, явно, наче ведений іншим, як машинна деталь — скажімо, шпиндель на токарному верстаті невідривно подорожує за валом і при обертах входить у патрон, — і теж нахилився та заходився зчищати і струшувати налиплий бруд з братових холош ззаду; і цього разу мало не повна лопата землі вигорнулася, ковзнувши по зсунутому віку домовини, та, гуркочучи, повалилась у порожню місткість, і цієї маси та ваги було достатньо, аби створити невеличке гучне відлуння.
— Тепер він прибрав двох, — сказав дядько.
— Так, — озвався шериф. — Куди?
— Та до лихої матері обох, — втрутився старий Ґаврі. — Де мій син, шерифе?
— Ми його шукатимемо, містере Ґаврі, — мовив шериф. — Добре, що ви здогадалися привести своїх собак. Приберіть свій пістолет і скажіть вашим хлопцям зловити псів і тримати їх, доки ми тут не з’ясуємо.
— Та не зважайте на пістолет і собак, — сказав старий Ґаврі. — Пси вистежать і ввіп’ються в усе, що колись бігало чи ходило. Але мій син і оцей Джейк Монтґомері — якщо це Джейк Монтґомері, чи хто там лежав у труні, — вони не змогли б піти звідси та сліду не лишити.
Шериф промовив:
— Спокійно, містере Ґаврі.
Старий зиркнув на шерифа. Він не тремтів, не рвався вперед, не смикався, не виявляв ні сум’яття, ні сильного враження — нічого. А він, спостерігаючи за ним, уявляв холодний, блакитний, у формі сльозини, позірно безжарний пломінець, що балансує навіть не навшпиньки, а ще вище, над конфоркою.
— Гаразд, — мовив старий. — Я заспокоївся. А тепер вам пора починати. Ви, здається, уже про все це знали, навіть вісточку мені послали прямо на сніданок о шостій ранку, ще я за стіл сісти не встиг, — про те, аби тут з вами стрітися. А тепер ви починайте.
— Саме це ми й збираємося робити, — сказав шериф. — Збираємося з’ясувати, звідки почати. — Він розвернувся до дядька, звертаючись м’яким, виваженим, майже сором’язливим голосом: — Він казав, було близько одинадцятої вечора. У вас мул, а може, кінь — принаймні, те, що може йти та нести подвійний тягар, і мерця упоперек сідла. І часу у вас небагато — тобто обмаль. Звісно, це близько одинадцятої, коли більшість народу — у ліжку, особливо недільної ночі, коли треба з півнями прокидатися та починати новий робочий тиждень на бавовні, та й ніякий місяць не світить, і навіть якщо ви пересуватиметеся вночі по пустельних селах — є шанс, що нікого не здибаєте. Але у вас ще є продірявлений мрець із кулею у спині, і хай навіть одинадцята година, а дню рано чи пізно настати, куди подінешся. Гаразд. Що б ви зробили?
Вони дивилися один одному в очі, або принаймні його дядько зорив: занадто вузьке кощаве зосереджене обличчя, пронизливий швидкий погляд блискучих, пильних, цілеспрямованих очей, а прямо навпроти — шерифове огрядне сонне обличчя, очі не зорять — здається, навіть і не дивляться, майже сонливо кліпаючи, — ці двоє вловлюють усе без жодного слова, попри все.
— Авжеж, — мовив дядько. — Знову в землю. І, як ви сказали, дню рано чи пізно настати, навіть якщо лише одинадцята. Особливо коли той мав час повернутися і знов це виконати, самотужки, жодної сторонньої підмоги, тільки він сам і його лопата… І над цим теж подумати: необхідність, жахлива необхідність — не просто все це робити ще раз, а те, що це доведеться знову робити — з тої причини, що йому здалося, ніби він виконав усе, що міг, усе, про що його лише можна попросити, або на що від нього лише можна було сподіватися, або навіть мріяти про те, що йому доведеться зробити; зійшло так безпечно, як він і сподівався — а потім довелося забиратися назад від якогось звуку чи галасу, чи, можливо, він змилив зі шляху, суто випадково, і натрапив на вантажівку, або, може, це його щастя — так, поталанило, волею якогось божества, джина чи доброго генія, на яких щастить таким убивцям — якийсь час тримати злочинців під захистом і у безпеці, доки інші прядильниці долі встигають сплести мотузку і зав’язати зашморг, — усе одно доведеться повзти, припинати мула чи коня, або на чому б він не приїхав, до дерева, та на череві приповзти сюди та залягти (хтозна, може, там за огорожею причаїтися), і споглядати надокучливу невгамовну стару жінку та двох дітей, яким уже дві години як пора бути у ліжку за десять миль звідси — і ось ці прибульці каменя на камені не лишають від його копіткої праці, трощать усю споруду, руйнують роботу, труд не лише його життя, але його смерті… — Дядько замовк і тепер побачив гострий, блискучий погляд очей, які майже світилися, невідступно спостерігаючи за ним: — І ти. Ти не міг навіть уявити, що за вами обома поїде міс Гебершем, доки не повернетеся додому. І без неї у тебе не було б жодної надії, що Алек Сендер поїде з тобою, і більше нікого. Тож якщо ти справді намірявся, бодай на думці мав сам сюди поїхати і власноруч розкопати цю могилу, мені навіть пари з вуст щоб не було…