— Облиште це зараз, — мовив шериф. — Годі. Кудись у землю. Але яку саме землю? Яке багно найлегше розривати, коли людина поспішає і діє сама, навіть якщо й лопату має? В яке багно ви сподіваєтеся швидко зарити тіло, якщо у вас нічого й нема, крім складаного ножа?
— В пісок, — одразу відповів його дядько, не вагаючись, майже байдуже, майже навздогад. — На дно рукава. Хіба вони не казали вам, що бачили о третій ночі, як той кудись їхав і щось віз? То чого ми зволікаємо?
— Згода, — сказав шериф. — Ходім. — Потім до нього: — Покажи нам точно, де це…
— Хіба що Алек Сендер сказав, що це, може, і не мул, — мовив він.
— Згода, — сказав шериф. — Тоді кінь. Покажи нам точно, де це…
Він це пам’ятатиме: як споглядав старого, що поплескував пістолетом, то засовуючи його під пахву, то виймаючи знову та закріпивши його киктем руки, а здоровою рукою застебнув сорочку, потім вийняв пістолет з-під пахви та засунув його під сорочку, потім знову застебнув, і знову розвернувся — швидко, навіть швидше, ніж двоє синів, удвічі молодші за батька — і вже на очах усіх перестрибнув через огорожу, підійшов до кобили, одною рукою зловив тварину за вуздечку та віжки, уже ухопившись та залізаючи: потім обидві машини перемкнулися на другу швидкість і поїхали, долаючи силу тяжіння, униз крутосхилом, доки він не сказав: «Тут», — на тому місці, де пікап повернув з дороги до кущів, потім знову на дорогу, і його дядько спинився: а він споглядав розлюченого озброєного старого чоловіка, який застрибнув на свою булану кобилу, чия плямиста шкура нагадувала оленячу, і як їде з дороги до лісових заростей на протилежному боці, під ухил, до рукава річки, а потім двоє хортів майнули туди, нагору берегом за хазяїном, а слідом — мул, на якому двоє його однакових кам’янолицих синів: тоді він із дядьком вийшли з машини, шерифів автомобіль припаркувався, притулившись бампером до бампера їхньої машини, і люди спочатку почули, як кобила біжить до рукава, а потім — високий невиразний голос старого — крик до хортів:
— Ей! Ей! Шукай сина! Візьми, Рінґу!
І його дядько:
— Кайданки на них і пристебніть до керма, — а потім шериф:
— Ні. Нам потрібні лопати, — і він теж вийшов на берег, вслухаючись у шум здалеку та знизу, у гуркіт і крики, потім з’явилися дядько, шериф і двоє негрів, які несли лопати, опинившись поруч із ним. Хоча рукав річки перетинав шосе майже під прямим кутом там, де роздвоювалася ґрунтова дорога, було майже чверть милі від того місця, де вони зараз стояли або куди прямували скорим кроком, і хоча до них ще долинали крики старого Ґаврі, який ейкав на собак, і тупцювання кобили та мула внизу в гущавині, шериф не рушив цим шляхом, натомість пішов пагорбом, майже паралельно дорозі кілька хвилин, і щойно почався ухил, як вони дісталися заростей меч-трави, лавру і верболозу між пагорбом і рукавом, а далі перетнули цю гущаву. Шериф ішов попереду, доки не зупинився, як і раніше, задивляючись униз, потім повернув голову та подивився на нього, спостерігаючи, як вони з дядьком наближаються.
— Ваш секретар мав рацію, — сказав шериф. — Це був мул.
— Але ж не чорний зі шворою на шиї, — сказав дядько. — Певно, що не такий. Навіть убивця не опуститься до такого грубого зухвальства, щоб це випливло назовні.
— Так, — відповів шериф. — Ось чому вони небезпечні, ось чому ми маємо знищувати їх або тримати під замком, — і, дивлячись униз, він теж побачив їх: занадто вузькі, тонкі, майже розбірливо-вигадливі сліди мулових копит, поза розмірами будь-якої тварини взагалі: ратиці проминали рідоту глибоко, надто глибоко як на будь-якого мула, навіть важкого, який віз тільки одного їздця з тягарем, і сліди заповнилися водою — дивлячись на них, він навіть помітив якесь водяне звірятко, що випірнуло в одній з ямок та прудко біжить, лишаючи по собі тоненьку, як нитка, цівку розчиненого бруду; стоячи на дорозі, щойно знайшовши сліди, вони побачили виразно протоптану стежку у траві до плеча — суцвіття нависали, — проведену впоперек поля борозну, або наче крижана вода слідом за човном, у кільватері, — стежка перетинала драговину, пряма як стріла, доки не зникла в заростях верболозу. Вони прямували за шерифом, долаючи гущавину, ступаючи слід у слід відбитків копит, що не верталися, але вели вперед, в одному напрямку. Подекуди відбитки ратиць накладалися на попередні сліди; шериф, який усе ще йшов попереду, заговорив, не озираючись, неначе — він так спочатку подумав, — ні до кого не звертаючись: