— Спочатку відвезімо додому міс Гебершем, — сказав він.
— Лізь у машину, — відповіла його мати, і після першого повороту ліворуч на вулиці за тюрмою він ще чув звуки натовпу, а після другого на наступному перехресті — ось вони знову біжать на авансцені, безперервні, невпокорені та незламні, обличчя, застиглі у профіль, під несамовиті звуки тертя цементу і гуми, а у нього цього ранку було дві-три хвилини у пікапі, щоб знайти можливість просто втрапити в цю юрбу та пройти тим напрямом, яким хотів, а дядькові треба було хвилин п’ять чи десять, аби вклинитись у проміжок і повернутися до в’язниці.
— Їдьмо, — сказала його мати. — Примусь їх тебе пропустити, — і він збагнув, що до тюрми вони не поїдуть; він почав був:
— Міс Гебершем…
— Як я це зроблю? — сказав дядько. — Просто заплющу очі та щосили натискатиму правою ногою? — і, мабуть, так і зробив; зараз вони їхали у потоці, теж повертаючи за ним до будинку, усе як слід, він і не турбувався, але знову цей безумний вир, навіть не політ — якщо завгодно, краще назвати це евакуацією, — підхопить їх, змете у надвечір’ї, розкидає в останні години та милі високо угору, виснажених, пошарпаних, виб’є з них вихором останні сили, закружлявши, і пожбурить долі біля межі округу, у глушині, яку ледь і на мапі знайдеш і звідки так важко повертатися потемки: він промовив ще раз:
— Міс Гебершем…
— Так у неї ж свій пікап, — сказав дядько. — Хіба не пам’ятаєш? — він нічого не робив, лише невпинно п’ять хвилин поспіль тричі навіть намагався сказати: Міс Гебершем у вантажівці, а її будинок за півмилі звідси, а їй буде важко повертатися, з одного боку — будинок, з іншого — вантажівка, розмежовані цим непробивним бар’єром — бамперами легкових автомобілів і вантажівок, машини блокують рух, і це майже як інтердикт для старої панянки у притертому пікапі з овочевої крамниці, недоступно, наче Монголія чи політ на Місяць: сидить у машині, мотор якої працює, натискає на зчеплення, щоб шестерні крутилися, натискає ногою на педаль газу, незалежна, самотня, покинута, приречена, пряма як струна, тендітна і тоненька, у своєму незаперечно-стародавньому, навіть на межі вимирання, капелюшку, вичікуючи і спостерігаючи, і бажаючи одного: здолати це безладдя, щоб дістатися додому, докінчити штопати одяг, нагодувати курей, повечеряти і трохи відпочити після тридцяти шести годин, які у сімдесят, напевно, гірші, аніж сто — у шістнадцять, вичікуючи та споглядаючи цю запаморочливу розпливчасту пляму в профіль певний час, навіть досить довго, але ж не назавжди, бо вона практична жінка, того вечора у неї не забрало багато часу вирішити: видобути труп з могили — значить поїхати на цю могилу та викопати мертве тіло, і зараз недовго вирішує, шукаючи спосіб оминути труднощі, особливо коли сонце вже сідає за обрій: треба обігнути перешкоду, і тепер її вантажівка їде паралельно перешкодам, назустріч, іще покинута, приречена і самотня, ще більш незалежна і тільки трохи знервована, можливо, просто від усвідомлення, що вже рушила трохи зашвидко, швидше, аніж звикла та любила, насправді швидше, аніж колись їздила, і навіть тоді, на одній лінії машин, але не надто близько, вона знатиме, що як, може, і прорветься, їй забракне вміння, сили, швидкості, гостроти зору або, може, простої нервової чутливості; вона мчить дедалі швидше і так ретельно стежить одним оком, щоб не пропустити прориву, а другим — спостерігає напрям, що до останнього не розуміє: зараз вона скеровує машину не на південь, а на схід, і не лише її будинок нестримно віддаляється у неї за спиною, але й сам Джефферсон, тому що всі вони рухалися з міста не тільки в одному напрямі, але й усіма головними шляхами, які вели від в’язниці та похоронного бюро, і Лукаса Бічема, і праху Вінсона Ґаврі та Монтґомері, неначе безумне розсіювання врозтіч водяних клопів у застійній гладіні ставка, коли туди кинути камінь; так і вона мчала ще відчайдушніше, ніж колись, бо відстань між нею та її будинком дедалі зростає, і ще одна ніч насувається, і вона ладна, нервуючись, зараз прослизнути у будь-яку шпаринку або тріщинку, а пошарпаний пікап ковзає по землі поруч із непроникливою розпливчастою плямою у профіль, і машина підповзає ближче і ближче, опиняється поруч із цією плямою, коли стається неминуче: омана зору, тремтіння у руках або мимовільне кліпання повік від неухильної напруги очей — вона блимнула, може, через те, що попереду просто з’явився якийсь камінь чи грудка на дорозі, недоступні у звинуваченні, як Господь Бог — але все одно занадто близько і запізно: вантажівка смикнулася та завіялась у потоці гуми та додатково купленої аркушевої сталі і метнулася у мішанину, а вона, як і раніше, даремно вп’ялась у кермо, натискаючи на безпорадний акселератор, самотня, покинута, приречена у надвечір’ї, яке мирно повзло геть, у бузковому безвітряному склепінні сутінків, швидше і швидше у бік останнього крещендо, тільки по цей бік межі округу, де вони розтікатимуться, розсіюватимуться врозтіч на кожному перехресті і у кожному провулку, наче кролики або щурі кидаються до своїх нірок, зобачивши їх зблизька; вантажівка гальмує і потім зупиняється поперек дороги, можливо, тому що інерція вивергнула цю машину, бо водійка тепер у безпеці, біля Кроссменської окружної ради, і тепер можна знову повернути на південь, у бік Йокнапатофи, увімкнути фари і вести машину так швидко, як заманеться, уздовж непозначених окружних путівців. Зараз уже справжня ніч, і в окрузі Мотт навіть можна повернути на захід, і слід пильно стежити, коли випаде шанс повернути на північ, стрімко їдучи непозначеними дорогами, тримаючись уявної лінії, за якою здалеку шалено спалахнули фари та метнулися, занурюючись у свої нори та лігвища: скоро — округ Окатоба і, звісно, вона зможе повернути на північ, а потім повернутися до Йокнапатофи, і їхати, самотня, непохитна, в оточенні цвіркунів, деревних рахкавок, світляків, сов, дрімлюг і гончаків, які кидалися з гавкотом з-під хвірток сплячих хатин, і навіть, зрештою, у товаристві якогось чоловіка: він з’явився у нічній сорочці, незашнурованих черевиках, несучи ліхтар: