— Вони тікали, — і одразу збагнув, що змилив, майже запізно, навіть стоячи там, споглядаючи сам себе, швидко прямуючи подвір’ям, доки не спинився та не смикнувся — просто витягнув руку і сказав: — Подивіться: я не вбогий якийсь. Я просто втомився. Я піду до себе у кімнату і приляжу, — а далі до дядька: — Зі мною буде все гаразд. Прийдіть до мене і покличте хвилин за п’ятнадцять, — потім зупинився та знов озирнувся на дядька: — Я буду готовий за п’ятнадцять хвилин, — і нарешті зайшов у будинок, навіть піднявся до себе у кімнату, досі чуючи цей звук за запнутими шторами і відчуваючи, як щось червоне миготить перед очима, доки не звівся на один лікоть під материнською рукою, знову кажучи дядькові, що стояв у ногах постелі:
— П’ятнадцять хвилин. Ви ж не поїдете без мене? Обіцяєте?
— Аякже, — відповів дядько. — Я не поїду без тебе. Я просто…
— Чи заберешся ти, у дідька, звідсіля, Ґевіне? — сказала його мати, а потім до нього: — Лежи, — і він так і зробив, та й досі воно звучало у нього в голові, навіть попри материнську руку, вузьку, тонку, прохолодну долоню, але надто суху, надто шорстку і, можливо, навіть занадто прохолодну, краще відчувати свій сухий, палючий, піщано-шорсткий череп, аніж відчувати її долоню у себе на чолі, бо принаймні він уже звик до цього жару, він відчував це досить довго, навіть струшуючи головою, але мав приблизно стільки ж можливостей уникнути цього відчуття, цієї тендітної, вузької, неминучої долоні, скільки й, струшуючи чолом, позбутися родимки, і тепер перед ним навіть не обличчя, а потилиці багатьох, зілляті в одну потилицю однієї Голови, одне суцільне місиво, цибулина, незахищена, вразлива, схожа на яйце, проте моторошна в своєму одностайному суголоссі, яка мчить не на нього, але геть.
— Вони тікали, — сказав він. — Вони рятували свою совість, заощадили аж десять центів, навіть пачки тютюну йому не купили, щоб показати, що простили йому.
— Так, — сказала мати. — Просто викинь з голови, — але це те ж саме, що сказати людині, яка висить, чіпляючись з останніх сил за край прірви, аби просто трималася: він саме цього й хотів, нічого більше, як мати нагоду відпустити це, викинути з голови, поринути у ніщо, у сон, які б мізерні уривки цього «нічого» йому б не лишалися, ще вчора він хотів спати і заснув би, але часу не мав, а зараз жадав більше, ніж колись, заснути, і весь час на світі, який йому належить, — це найближчі п’ятнадцять хвилин (або найближчі п’ятнадцять днів, або п’ятнадцять років, — та скільки б не було, бо ніхто нічого не вдіє, ніхто ж не сподіватиметься, що Кроуфорд Ґаврі вирішить навідатися власною персоною та розшукати шерифа, і сказати: «Усе гаразд, я це зробив», — тому що у них є Лукас, який сказав, що у Вінсона стріляли не з кольта сорок першого калібру, або принаймні не з Лукасового кольта сорок першого калібру, а Бадді МакКалум скаже чи не скаже: «Так, я виміняв у Кроуфорда Ґаврі німецький пістоль двадцять п’ять років тому»; нема навіть самого Вінсона Ґаврі, задля якого зможе хтось приїхати з мемфіської поліції, щоб оглянути і сказати, яка саме куля його вбила, бо шериф уже дозволив старому Ґаврі відвезти тіло додому, омити від ворушкого піску та знову поховати мерця завтра: цього разу туди зможуть поїхати Гемптон з дядьком, завтра ввечері, та викопати труп), тільки він давно забув як: а може, усе це було, і він не наважився відпустити у ніщо ту дещицю, яка йому залишилася: ні гризоти, яка вкарбується навічно, ні жалю, ні навіть усвідомлення сорому та ганьби, ні підтвердження та виправдання безсмертного прагнення, що передається людиною до людини — через катарсис жалю і сорому, але натомість лише старий чоловік, для якого гризота — навіть не частка його єства, а тільки тимчасове, мінливе явище, як його убитий син: смикнувши незнайомий труп, перевернувши горілиць, і не задля вгамування свого німого звинувачувального ридання, не задля жалості, не задля відомсти, а задля справедливості, щоб запевнитись, що він помилився, скрикнувши веселим, бадьорим, гучним голосом без краплі сорому і не знітившись: «Еге, та це ж той чортів Монтґомері, дідько б його ухопив, коли це не він», — і Обличчя; він, який анітрохи не чекав, що Лукаса винесуть на плечах з його камери у нападі каяття, і у момент доказу зняття провини тріумфально возведуть на пам’ятник Конфедератам (а може, краще на балкон будівлі поштового відділення, під флагштоком, де леліє національний прапор), так само як не очікував нічого подібного ні для самого себе, ні для Алека Сендера, ні для міс Гебершем; він не лише не хотів цього, але й не міг припустити таку можливість, бо тоді буде скасовано і анульовано всю суму зробленого ним, а це зроблене має бути анонімним, інакше весь труд знеціниться: хотілося, звичайно, увічнитися, залишити свій слід для людства, але тільки це, не більше, — якийсь свій слід, відбиток ступні на клаптику землі, але в очікуванні, смиренно бажаючи, навіть ні на що особливо не сподіваючись (це, звісно, і є все), окрім власної анонімної можливості теж зробити щось пристрасне, звитяжне та суворо-самозречене не тільки зараз, але й заради відбиття у нестертій хроніці людства, де буде гідне місце для ще однієї анонімної йоти, побіжної нотатки у хроніці звитяжної пристрасті у подяку за цей дар — наданий йому час, і він бажав тільки цього, навіть не сподіваючись насправді прийняти той факт, що він змарнував цей шанс, тому що не заслуговував на це, але, звісно, він на це й не сподівався — не життя, врятоване від смерті, і навіть не смерть, врятована від ганьби і збезчещення, або навіть відтягування вироку, а лише стримана перерва, упущена можливість зустрічі саме тоді; не безчестя, принижене власною ганебною поразкою, не сублімація, високе очищення і скромна покора зі смиренною та гордою згадкою, не гордість, звитяга і пристрасть, не жаль, не гідність, але суворе самозречення саме по собі, принижені власним набутком звитяга і пристрасть, закаляні при зіткненні; Обличчя, складене у суміш Облич його роду, його кревних, його рідної землі, його народу, чия кров — його кров, будучи з яким він відчував радість і гордість, і сподівання стати єдиним непохитним щитом проти темної нічної безодні, — почварне Обличчя, не всеїдне, мовби стерв’ятник, і навіть не зажерливе до краю, не роздратоване зривом надій і навіть не затято-засмучене, не вичікувальне і навіть не відчуваючи потреби у терпінні, бо від учора, сьогодні й завтра — Ось Воно і Є: Неподільне: Одне (його дядько теж про це казав, передбачивши два, три або чотири роки тому, і те, що його дядько мав цілковиту рацію, ставало йому дедалі зрозумілішим, коли він зростав у мужа і виявляв, що ці слова правда: «Ось