тепер ти все бачиш. Учора не скінчиться, доки не настане завтра, а завтра почалося десятки тисячоліть тому. Для кожного хлопця-південця, якому чотирнадцять, не один раз, але щоразу, як йому заманеться, настає та мить, коли ще не було другої години опівдні тоді у липні 1863-го: бригади зайняли позиції за огорожею, зброя напоготові та вичікують у лісі, а згорнуті прапори вже розтріпані, щоб вихопитися та замайоріти, і там власною персоною — Пікетт зі своїми довгими напомадженими локонами, напевно, в одній руці тримає капелюха, а в другій — рапіру, дивиться вгору на пагорб, чекаючи на наказ від Лонґстріта, і все це зараз висить на волосинці, ще нічого не сталося, воно ще навіть не почалося, воно не тільки ще не почалося, але ще є час на те, щоб не починати і не виступати проти цієї позиції й тих обставин, які й примусили стількох людей, як Ґарнетт, Кемпер, Армстід і Вілкокс поставитися серйозно та похмуро до загрози, але все ж таки це почнеться, ми всі це знаємо, що зайшли надто далеко, забагато поставлено на карту, і цієї миті не треба навіть чотирнадцятирічному хлопчику подумати: «Настала пора. Мабуть, настала пора», — попри все це — багато втрат і багато набутого: Пенсильванія, Меріленд, увесь світ, і тоді золоте склепіння Вашингтона увінчає ці неймовірні перемоги у відчайдушній авантюрі, на ривок і докір, зроблені два роки тому; або той, хто колись плавав, хай навіть на човні чи на ялику під вітрилом зі шматяної ковдри, тої миті 1492 року, коли подумав: «Ось воно!» — абсолютний край землі, звідки нема повернення, щоб повернутися назад, поставити свою хату або поплисти безповоротно у нікуди — або знайти землю, або поринути у рикання прірви на краю світу. Слабкий голос, звуки однієї чутливої леді-поетеси днів моєї юності казав: «Розсіяні тичинки чаю знов у листі, і кожний день своє смеркання стріне», — поетова екстравагантність, яка досить часто віддзеркалює істину, але догори дриґом, бо мимовільний маніпулятор з дзеркалом, охоплений зануренням у люстро, забуває, що у скла теж є протилежний бік: тому що вони тільки те й робили, бо вчорашнє смеркання і вчорашній чай нерозривні з цим розсіяним, непорушним, негнучким, розвіяним поривами вітру ґрунтом у нескінченних залах завтра, у взутті, яке нам доведеться носити[37], і навіть простирадла, на яких ми спатимемо (чи намагатимемося спати): тому що ти нічого не уникаєш, ти ні від чого не тікаєш: переслідувач — це той, хто сам змушений тікати, і завтрашня ніч — це нічого, але довга безсонна борня з учорашніми втратами і жалем»): хто зневажив навіть не смерть, навіть не Лукасову смерть, а просто Лукаса, Лукаса у десятку тисяч Самбо-втілень, які метушилися та летіли вперед, недбалі, навіть не підозрюючи про той отвір, наче для миші, яка прослизає крізь щілинку гільйотини, доки одної недбалої миті не впаде невразливий, невблаганний, нечутливий ніж; або зранку, або пізно завтра, але, можливо, це і є та пора, щоб втрутитися в те, чого бояться навіть самі янголи, а не білі або чорні шістнадцятирічні діти і біла стара панна, якій не сьогодні-завтра стукне вісімдесят; ті, хто тікали — кидалися навтьоки навіть не задля того, щоб зректися Лукаса, але тільки щоб утриматися від того, щоб він послав їх до швейцара в аптекарській крамниці[38] купити ув’язненому пачку тютюну, — не те щоб вони всі були засоромлені, але не могли вголос визнати свою помилку: і, відштовхнувшись від скелі, він занурився в один довгий, уповільнений стрибок, уже чуючи його, і зараз — тільки найслабше коливання, вслухаючись у яке, не рухаючись і не розплющуючи очей, навіть коли він затримався на мить, лежачи, слухаючи ці звуки, потім розплющив очі, а дядько теж стояв силуетно проти світла у ногах постелі, у такому бездонному, у такому довершеному, у такому абсолютному мовчанні, в якому зараз нічого не було, окрім подиху мороку і кумкання деревних рахкавок та дзижчання жуків: ні втечі, ні зречення, ні цього моменту — навіть ніде немає такої бездонності, такої довершеності тут у кімнаті або поза її межами, або понад нею, або перед нею, або за нею, у крихітних міріадах тваринних звуків у безмежній систолі та діастолі літньої ночі.
вернуться
Можливо, тут антитеза старозавітному епізоду, коли Мойсей побачив неопалиму купину, і йому озвався Господній голос з тернового куща: «Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш — земля свята» (Вихід, 3:5).
вернуться
Drugstore — суто американська реалія: у цій аптеці торгують не лише ліками, але й кавою, морозивом, журналами тощо.