— Ні, — сказав його дядько. — Нам доведеться попітніти, аби втримати міс Гебершем. Вона хоче зустрітися з нами в офісі. Отже, вперед; вона, певно, вже зачекалася на нас.
— Так, — сказав він. Але він уже розстебнув сорочку і знімав ремінь зі штаньми, готовий одним порухом роздягнутися. І цього разу він розсміявся. Усе було гаразд. Його навіть не можна було почути. — Так от у чому причина, — мовив він. — Щоб їхні жінки не рубали дрова потемки, доки сонні діти світитимуть ліхтарями.
— Ні, — сказав дядько. — Вони не тікали від Лукаса. Вони забули про нього…
— Так я те саме й кажу, — затявся він. — Вони навіть не чекали, аби послати йому тютюну й сказати, мовляв, усе добре, стариганю, усі помиляються, ми зла на тебе не триматимемо.
— То цього ти хотів? — сказав дядько. — Пачку тютюну? Цього було б досить?.. Звісно, ні. Ось одна з причин, чому Лукас кінець-кінцем примусить їх прислати йому ту пачку тютюну; вони на тому наполягатимуть, їм доведеться. Він отримуватиме чергові внески все життя від цього округу, хоче цього чи ні, бо він не просто Лукас, а Лукас-Самбо, бо ось що вирізняє того, хто кривиться в корчах безсонної ночі в ліжку — не тому, що скривдив чи завдав тілесної шкоди стільком ближнім, а тому, що помилявся; просто кривду чи тілесну шкоду (якщо не може виправдати цього тим, що називає логікою) він може стерти, знищивши потерпілого і свідків, але його помилка — це одна з тих кішок, яких він не просто вб’є, а радше задушить в обіймах, загладить. Тому Лукас отримає свій тютюн. Він цього не хоче, звичайно, і спробує опиратися. Але він його отримає, і тому ми споглядатимемо тут, в окрузі Йокнапатофа, стародавні східні відносини між рятівником і тим, кому врятовано життя, причому з ніг на голову: Лукас Бічем, щойно — раб будь-якого білого, кому лише потрапить у поле зору, а тепер — тиран сумління всіх білих на весь округ. І вони — Перша, Друга, Третя і П’ята дільниці — це теж знали, тому навіщо тепер посилати йому десятицентову пачку тютюну, коли їм судилося до останніх днів своїх це робити? Тому вони тимчасово викинули це з голови. Вони тікали не від нього — вони тікали від Кроуфорда Ґаврі; вони просто відкараскувалися навіть не від жаху, але в абсолютній одностайності від «не будемо» і «не буде», які, без жодного попередження, раптом стали справжнім «не повинні». «Не убий», бачиш — не гарячкове звинувачення, а просто моральна настанова, заповідь; ми запозичили її віддалену анонімність від наших пращурів, які її так давно доглядали, оберігали, плекали, зберегли живою і всі слова без змін, це було так давно, що всі кути в неї вже згладилися, нічого шорсткого, усе відшліфовано, стерто; ми можемо спати прямо в ліжку з нею; ми навіть винайшли власноруч протиотруту для неї, як далекоглядна господиня тримає розчинену гірчицю або збиті яєчні білки на одній полиці зі щурячою отрутою; вона така ж звична, як дідусеве обличчя, і невпізнанна, як дідусеве обличчя під тюрбаном індійського принца, і вона — це щось абстрактне, як дідусеве скупчення газів за сімейною вечерею; навіть коли вона ламається і проливається кров, і бурхає нам в обличчя, у нас досі є ця заповідь, досі недоторканна, досі істинна: ми не вбиватимемо і, мабуть, наступного разу так не вчинимо. Але не убий інше дитя своєї матері. Ось що випливло просто на вулиці, під ногами, і серед білого дня було тобі супутником, як тінь, хіба ні?
— Тому для стількох з роду Ґаврі та Воркіттів убити Лукаса Бічема, спалити і облити бензином за те, чого він не робив, — це одне, але для Ґаврі вбивство його брата — це інше.
— Так, — сказав дядько.
— Ви не можете так казати, — мовив він.
— Так, — сказав дядько. — Не убий — сказано у заповіді, і навіть якщо ти це зробиш, сама заповідь усе одно лишиться бездоганною і незаплямованою: Не убий — і, хтозна, може, у майбутньому ти і не вб’єш. Але Ґаврі не повинен убити брата Ґаврі — тут немає жодних «мабуть», «може», і наступного разу не буде такого, що Ґаврі, може, не вб’є брата Ґаврі, тому що не буде першого разу. І так не лише для Ґаврі, але й для всіх: для Стівенса і Маллінсона, для Едмондса і для МакКасліна теж; якщо ми не віритимемо, що це означає не просто «не слід», але й «не повинні», і не можна, щоб якийсь з Ґаврі чи Інґремів, чи Стівенсів, чи Маллінсонів може пролити кров Ґаврі чи Інґрема, чи Стівенса, чи Маллінсона, і я сподіваюся, колись ми дійдемо до «Ти не повинен убивати взагалі», де життя Лукаса Бічема буде в безпеці не всупереч тому, що він — Лукас Бічем, а тому, що він — це він.