— Хто, я? — сказав він, тепер перетинаючи кімнату, навіть не взувши капці. — Я не скаут-пуцьвірінок, відколи мені дванадцять стукнуло.
— Атож, ні, — відповів дядько. — Але просто пошкодуй за тим; не соромся.
Десять
Можливо, це жування так подіяло на нього, він їв не спиняючись, доки намагався без особливої цікавості чи допитливості підрахувати, скільки днів минуло відтоді, відколи він сидів за столом, щоб поїсти, а потім, уже жуючи, ніби згадав, що й одного дня не минуло, адже вже у напівсні він добряче поснідав у шерифа о четвертій ранку: згадуючи, як його дядько (сидячи за столом і п’ючи каву) сказав, що людина не конче проїдає собі шлях у житті, але сам акт їжі, перетравлення — може, єдине, завдяки чому рід людський насправді вступає у світ, творить себе у світі: не крізь світ, а у світ, риючись у світовій перенасиченій солідарності, як міль у шерсті, фізичним актом жування і ковтання її основи, її тканини і торочок, і творіння, перекладаючи, переносячи у частку себе самої та свою пам’ять цілу історію людини; або, може, навіть відмовляючись жувати, поглинаючи це, що в’їдається в загартовану, гордовиту, самозакохану мізерність, яку людина називає своєю пам’яттю і своєю сутністю, його «я є» у безмежному просторі світової перенасиченої анонімної солідарності, з-під якої остудиться ефемерний камінь та розкришиться геть у прах, ніким навіть не помічений і не залишений у нічиїй пам’яті, бо ні вчора, ні завтра навіть не існувало, тому, може, запам’ятає хіба що аскет, який жив у печері, харчуючись жолудями та джерельною водою, справді здатний відчувати марнославство та гордість; може, це вам слід було жити у печері, харчуючись самими жолудями та джерельною водою, у неприступному спогляданні власного марнославства, праведності та гордості, щоб триматися на тій крутій вершині нетерпимості поклоніння самому собі, що не терпить жодних компромісів: їсти постійно і досить багато, причому він навіть знав, що до того час спливав занадто стрімко, відколи він чув той плин протягом шістнадцяти років. Поклавши серветку, він підвівся, наостанок чуючи материнський зойк (і він думав про те, як жінки не здатні витримати нічого, окрім трагедії, злигоднів та фізичного болю; як цього ранку, коли він був там, йому в його шістнадцять не було там чого робити, як не було б там чого робити, навіть якби він мав двічі по шістнадцять: мчати сільською місцевістю з шерифом, викопувати трупи вбитих з рівчака; мати була у сотню разів не така галаслива, як його батько, і у тисячу разів цінніша, але тепер, коли він збирався вирядитися до міста разом із дядьком і посидіти годинку-дві у тому ж офісі, де вже згаяв досить часу, напевно, лишив так за плечима чверть свого життя, яке було докорінно перекреслене Лукасом Бічемом і Кроуфордом Ґаврі, і неухильно повернувся до того самого дня п’ятнадцять років тому, коли мати вперше навіювала йому, що він не здатний навіть сам собі застебнути штани):
— Але чому міс Гебершем не може приїхати сюди й зачекати?
— Вона може, — сказав дядько. — Я певен, вона зможе знову знайти наш будинок.
— Ви знаєте, про що я, — мовив він. — Чому б вам її не прийняти? Сидіти в адвокатському офісі до півночі не пасує леді.
— Як і виривати тої ночі Джейка Монтґомері, — сказав дядько. — Але, може, цього разу ми вихопимо Лукаса Бічема, щоб вона припинила витрачати на нього потік своїх аристократичних примх. Ходімо, Чику, — і вони нарешті вийшли з дому, і він, не виходячи звідти, виніс це зі своєї господи з собою, якоїсь миті між своєю кімнатою і парадними дверима не набуваючи цього, навіть просто не входячи туди, ні навіть направду відновлюючи це, а скоріше спокутуючи свої уникання та облуду, ще більше заслуживши бути прийнятим у цей простір, бо це було його, власне, точніше, він належав йому, так і має бути під час їжі, жування, і ось вони з дядьком ідуть тою самою вулицею майже так само, як робили це двадцять дві години тому — вулицею, яка тоді була порожня, наче відсахнулася в якомусь жаху та заціпенінні. Та зараз вона не була порожня — пустельна, безлюдна і без руху, звісно, виглядала бездіяльною, тяглася собі від ліхтаря до ліхтаря, як мертва вулиця через покинуте місто, але насправді не зовсім покинуте, не вилучене, а просто розчищене, — зелена вулиця для тих, хто може зробити це краще, лише для них, що змогли б зробити це як слід, не заважаючи і не плутаючись під ногами чи навіть пропонуючи свої поради і пропускаючи цих двох, даючи дозвіл (спасибі на цьому), радячи тим, хто хотів це зробити як слід і у по-своєму безболісний спосіб, тому що це були їхні горе та ганьба, і їхній порятунок, і він знову засміявся, але тепер по-справжньому, думаючи: «Тому що вони завжди у мене є — і Алек Сендер, і міс Гебершем, не кажучи вже про дядька Ґевіна та шерифа з присягою та значком», — коли раптом усвідомив, що й це його частка — те несамовите жадання, щоб вони були досконалі, тому що вони — його, і він — їхній, та розлючена нетерпимість до будь-чого, що бодай на йоту або на одну риску позбавляла їх абсолютної досконалості — той розлючений, майже інстинктивний стрибок і ривок, прагнення оборонити їх від будь-кого і будь-де, а таврувати — власноруч, немилосердно, бо вони — його власність, і він хотів лише одного — зберегти це право стояти з ними пліч-о-пліч, незламно і неприступно; одна ганьба — якщо має бути ганьба, одна покута — якщо має бути покута, безперечно, але насамперед, понад цим усім — незмінна, неприступна єдність: один народ, одне серце, одна земля; тож раптом він сказав: