— Бачите… — і замовк, але більше нічого й не треба було.
— Так? — озвався дядько, а тоді, розуміючи, що він нічого не додає до своїх слів: — А, я бачу. Це не те, що вони мали рацію, але що ти не був правий.
— Я був гіршим, — сказав він. — Я був праведним.
— У цьому все гаразд — бути праведним, — сказав дядько. — Може, ти мав рацію, а вони помилялися. Просто не зупиняйся.
— Не зупинятися на чому? — спитав він.
— Навіть хизування та самовихваляння — з цим теж усе гаразд, — сказав його дядько. — Просто не зупиняйся.
— Не зупинятися на чому? — повторив він. Але тепер він уже знав, що мається на увазі, і спитав:
— А чи не пора вам теж перестати бути пуцьвірінком-скаутом?
— Це не пуцьвірінок, — сказав дядько. — Це третій розряд. Як ви це називаєте?..
— Орел-скаут, — підказав він.
— Орел-скаут, — повторив дядько. — Пуцьвірінок — не приймається. Орел-скаут — не зупиняється. Розумієш? Ні, не так. Не звертай уваги. Навіть не звертай уваги, не бери в голову, щоб це забути. Просто не зупиняйся.
— Ні, — сказав він. — Нам не треба турбуватися, що зараз ми зупинимося. Мені здається, нам зараз треба турбуватися, куди ми йдемо і як саме.
— Так, ти правий, — погодився дядько. — Ти ж мені це казав хвилин зо п’ятнадцять тому, пригадуєш? Про те, що містер Гемптон і Лукас готувалися використати як приманку, щоб притягнути Кроуфорда Ґаврі туди, де містер Гемптон зможе його загарбати? Вони хочуть використати Лукаса…
І він пригадував: себе самого і дядька, як вони стояли біля шерифової машини у провулку, де в’язниця, і дивилися, як звідти, з бокових дверей тюрми, з’являються Лукас і шериф та перетинають темне подвір’я, ідучи до них обох. Там насправді було досить темно, і вуличний ліхтар на розі не світив достатньо, і не було чутно ні звуку; трохи по десятій, понеділок увечері, тож небесне склепіння темне, ніби вакуум, ніби старий весільний букет нареченої під скляним ковпаком — так і місто, більше ніж мертве — вилучене: адже він пішов подивитися на нього, не спиняючись, лишивши дядька стояти на розі провулка і казати вслід:
— Куди йдеш? — але він навіть не відповів, минаючи останній німий і порожній квартал, де у безмірній тиші відлунювали його кроки, чітко і неприховано, неквапливо і усамітнено, але без сліду приреченості чи покинутості, натомість — з відчуттям не владарювання, але власності, намісництва, нутром відчуваючи це, а також з незмінними покорою та смиренням, сам він не могутній, але принаймні містить могуть, наче актор, який дивиться з-за лаштунків або, може, з порожнього балкона на сцену, застиглу в очікуванні, ще оздоблену декораціями та порожню, проте настане мить — і він на ній з’явиться, ходитиме по ній, стане у позу, гратиме в останньому акті, в абсолютній концентрації; сам по собі він нічого не може і не титан гри, не гігант і не світовий чемпіон, але принаймні здатний завершити п’єсу, довести до кінця та подати цілою і неушкодженою, без ґанджу і неспростовною, досконалою: отже, ось темний і порожній Майдан і, зупиняючись, він зміг охопити зором увесь той темний, позбавлений життя прямокутник, де лише один полиск світла на всі випадки — у кафе, відчинене всю ніч, через вантажівки далекобійників, про чию (кафе) реальну мету дехто подейкував, ніби справжньою причиною, чому місто видало цьому закладу ліцензію, було тримати, мов на ланцюзі, Віллі Інґрема як нічного супротивника, позбавивши його сну, якому місто хоч і надало обнесену муром ділянку, малесенький закапелок в одному офісі, де плита і телефон, але він там не лишався, а посиджував у кафе, де було з ким побалакати і було кому подзвонити, авжеж, — але декому, особливо старим леді, не було до вподоби звертатися до полісмена у забігайлівці, яка працює цілу ніч, тому офісний телефон був під’єднаний до великої охоронної сигналізації на стіні зовні і дзвонив досить голосно, щоб у кафе продавець або водій вантажівки почули сигнал і передали, що хтось телефонує; і два освітлені вікна другого поверху (і він подумав, що міс Гебершем справді змогла переконати його дядька дати їй ключа від офісу, а потім вирішив: ні, не так, це дядько переконав її взяти ключа, оскільки вона лишилася б сидіти у припаркованій вантажівці, доки вони не прийшли — а потім додав подумки: «Якби вона зачекала», — тому що це було, звісно, не так: насправді дядько замкнув її в офісі, щоб дати час шерифу і Лукасу покинути місто), але ж світло в адвокатському офісі може горіти коли заманеться — сам адвокат чи прибиральник просто забули його вимкнути, коли полишали кабінет, а кафе, як і електростанція, — державна установа, його не брали до уваги, і навіть у кафе просто світилися лампи (йому не було звідси видно, він не міг туди зазирнути, але чув, що там, і подумав: це офіційно вимикають музичний автомат на дванадцять годин — певно, перша офіційна дія нічного головного наглядача, окрім щогодинного пробивання за настінним годинником біля задніх дверей до банку, відколи торік у серпні всіх нажахав скажений пес), і він згадав інший звичайний понеділковий вечір, коли не було шаленої люті, волання про кров і помсту та ревіння расової та родинної поруки від Четвертої дільниці (або Першої дільниці, чи Другої, чи Третьої, чи П’ятої — неважливо, з тої чи тої причини, з передмістя, оздобленого портиками