— Та не беріть у голову щодо Кроуфорда, — сказав шериф. — Він проти мене нічого не має. Він за мене голосує. Біда його зараз — це те, що доводиться вбивати зайвих людей, як-от Джейка Монтґомері, бо все, чого хотів, — це просто аби Вінсон не дізнався, що він краде деревину у нього і дядька Садлі Воркітта. Навіть якщо він стрибне на підніжку, доки я встигну второпати, що до чого, йому все одно доведеться попітніти хвильку-дві, щоб одімкнути двері, аби побачити, де саме Лукас — якщо Лукас виконає старанно і сумлінно те, що я йому сказав, те, на що я від нього сподіваюся заради його ж порятунку.
— Я так і зроблю, — сказав Лукас. — Але коли б у мене просто був мій…
— Так, — різко і суворо промовив дядько. — Якщо він лише там буде…
Шериф зітхнув.
— Ви послали звістку.
— Яку міг, таку й послав, — сказав дядько. — Все ж таки послав. — Звістку — доручення зустрітися вбивці та полісмену, аби будь-хто, кому треба передати це повідомлення вбивці, навіть не знав, що воно — для вбивці, а сам вбивця може не лише не повірити в те, що саме йому дають це послання, але й у те, що це правда.
— Ну добре, — відповів шериф, — одержить він те послання чи не одержить, повірить у нього чи не повірить, чекатиме він на нас у Вайтліфі чи не чекатиме, а якщо не чекатиме, тоді ми з Лукасом поїдемо на шосе та вернемося до міста. — Він запустив мотор, знову вимкнув; потім увімкнув фари. — Але він має бути там. Я теж послав звістку.
— Гаразд, — мовив дядько. — Чому, містере Тріскачко?
— Я дав знати меру, щоб він вибачив Віллі Інґрему, щоб він міг вийти і проститися з Вінсоном цього вечора, а перш ніж Віллі пішов, я по секрету сказав, що сьогодні везтиму Лукаса до Голлімаунта старим Вайтліфським обходом, тож Лукас зможе завтра свідчити щодо Джейка Монтґомері на дізнанні, і нагадав Віллі, що вони не скінчили закопувати Вайтліф, і що нам доведеться вести машину на низькій швидкості, а ще сказав йому, щоб він точно ні слівцем нікому не прохопився.
— О, — вимовив дядько, нещільно замикаючи дверцята. — Неважливо, хто міг претендувати на Джейка Монтґомері, доки він був живий, але зараз він належить округу Йокнапатофа… Але, — вів далі він, тепер щільно замкнувши дверцята, — але ж нам треба вбивцю, а не юриста… Гаразд, — сказав він. — Чому ви не їдете?
— Так, — сказав шериф. — Ви йдіть до себе в офіс і стежте за міс Юніс. Віллі може пройти поряд з нею вулицею, і якщо таке буде, вона нас випередить і переможе — заявиться до Вайтліфського моста на своєму пікапі.
І от вони знову на Майдані, перетинають його навскіс туди, де носом до стіни стояв порожній пікап, де були порожні узбіччя, і де довго приглушено стогнали та лунали східці, які вели до прочинених дверей офісу, і долаючи їх, він думав, не дивуючись, що вона, певно, була єдиною жінкою, знаною йому, яка може відчинити замок позиченим ключем, щойно відімкнувши чужі двері, та не лишить ключа на першій-ліпшій поверхні, яку здибає, зайшовши, але покладе його до ридикюля чи до кишені, або куди ще може його покласти, коли він дав їй ключа, і вона не сидітиме у кріслі за столом, ні, не сидітиме, а натомість непохитно застигне, як стовп, із прямою поставою, у своєму незмінному капелюшку, але в іншій сукні, яка виглядає достеменно як учорашня, і та сама сумка на колінах, і рукавички за вісімнадцять доларів, затиснуті у пальцях, а долоні складені на сумці, і черевички на пласких підборах, куплені за тридцять доларів, у ряд, на підлозі, перед найжорсткішим і найпрямішим стільцем на всю кімнату поряд із дверима, на якому насправді ніхто ніколи не сидить, навіть якщо офіс переповнений, і лише опісля переміститься до зручнішого, м’якого фотелю після того, як дядько змарнував добрячі дві хвилини, умовляючи її і нарешті пояснивши їй, що, може, доведеться зачекати ще дві-три години, бо вона дивилася на годинник, пришпилений їй до грудей золотою брошкою, коли обидва заходили: певно, їй здавалося, що шериф уже не лише встиг повернутися з Кроуфордом Ґаврі, але, мабуть, уже везе його шляхом до каторжної тюрми: а ось і він у своєму звичному кріслі поруч із кулером, і нарешті, дядько чиркнув сірником — запалити люльку з маїсового качана, не перериваючи мовлення, промовляючи не лише крізь дим, а в унісон із димом: