«Добре, — сказав я. — Далі що?»
«Це все, — відповів Лукас. — Нічого більше».
«У нього був пістолет?»
«Не знаю, — сказав Лукас. — У нього дрючок був», — і я сказав: «Гаразд. Далі», — і він сказав: «Нічого більше. Він там просто стояв зо хвилину, тримаючи зведеного дрючка, і сказав: «Скажи мені, чия це була вантажівка», — а я нічого не відповів, і він опустив руку, розвернувся та пішов, і більше я його не бачив».
«Тоді ти взяв свій пістолет, — сказав я, — і пішов…» — а він сказав:
«Мені й не довелося йти. Він сам до мене прийшов — це я про Кроуфорда зараз, — до мене додому наступного вечора, і хотів заплатити мені, аби я сказав, чия це вантажівка, купу грошей, п’ятдесят доларів — він мені їх показував, а я сказав, що ще не вирішив, чия то машина, а він сказав, що ті гроші залишить мені, хай вирішуватиму — а тоді я сказав: точно вирішив, що робитиму, краще зачекати до завтра — це було у п’ятницю, увечері, — треба зачекати на якісь докази того, що містер Воркітт і Вінсон одержали свій пай з тих грошей за ту відсутню деревину».
«Так, — сказав я. — Далі що?»
«А далі я піду та скажу містеру Воркітту, аби він ліпше…»
«Ану повтори, — сказав я. — Повільно».
«Скажу містеру Воркітту, аби він ліпше лічив свої дошки».
«І ти, негр, збирався піти до білого та сказати йому, що сини його племінниці його обкрадають і що Четверта дільниця до цього причетна? Хіба ти не знаєш, що на тебе чекало б?»
«А нагоди й не було ніякої, — відповів він. — Бо наступного дня — у с’боту — я звістку одержав…» — і я мав тоді знати про пістолет, бо, вочевидь, Ґаврі про нього знав; не могло ж у його записці бути, ніби він повернув украдені гроші, мовляв, хотів би вашого особистого схвалення, принесіть свій пістолет і поводьтеся дружньо, — щось таке, і я сказав: «Але навіщо пістолет?» — а він відповів: «Була с’бота», — а я: «Так, дев’ята. Але навіщо пістолет?» — і тоді я збагнув; я сказав: «Розумію. Ти носиш пістолет, коли одягаєшся по суботах — точно як старий Керотерз поробляв, доки не віддав його тобі», — а він сказав: «Продав мені», — і тоді я: «Згода, кажи далі», — і він сказав: «…одержав записку, аби стрітися біля крамниці, тільки…» — тепер його дядько чиркнув сірником, пирхнув люлькою ще раз, доки не заговорив далі, промовляючи крізь димову завісу, ніби ви у тій пелені споглядали самі слова: — Тільки він так і не дістався крамниці, Кроуфорд зустрівся з ним у лісі, сидячи на пеньку біля стежинки, чекаючи на Лукаса ледве не раніше, ніж той вийшов з дому, і тепер Кроуфорд спитав про пістолет, не встиг Лукас вимовити «добридень», або «чи Вінсон і містер Воркітт одержали гроші», або щось таке; той сказав: «Навіть якщо він у тебе і стріляє, напевно, ти нікуди з нього не поцілиш», — і, отже, ви можете самостійно завершити цю історію; Кроуфорд, нарешті, заставився з ним на півдолара, що Лукас не влучить у пень з п’ятнадцяти футів, а Лукас влучив, і Кроуфорд дав йому півдолара, і вони пройшли ще дві милі до крамниці, доки Кроуфорд не сказав Лукасу, щоб той зачекав на нього там, що містер Воркітт послав до крамниці розписку про отриману ним партію відвезеного будівельного дерева і що Кроуфорд має туди піти та забрати розписку, щоб Лукас побачив на власні очі, а я сказав: «І у тебе навіть тоді підозри не було?», — а він відповів: «Ні. Він мене кляв так звично». І нарешті ви самі можете це завершити, навіть не треба ні доводити, що була сварка між Вінсоном і Кроуфордом, ні ламати голову, здогадуючись, що саме Кроуфорд казав і робив, аби примусити Вінсона чекати біля тої крамниці, а потім відіслав його поперед себе стежкою, та й для того небагато зусиль доклав: «Усе гаразд. Я його привів. Якщо так і не розколеться, чия то вантажівка, ми з нього те виб’ємо», — бо це насправді нічого не важить, досить того, що далі Лукас побачив Вінсона, який вельми квапливо йшов із крамниці, — так сказав Лукас, але, певно, мав на увазі, що той поводився нетерпляче, спантеличено і гарячково, дратувався, але, мабуть, більше дратувався, і, певна річ, чинив так само, як і Лукас: чекав, доки інший заговорить і пояснить, але різниця у тому, що Вінсон не дочекався, доки озветься Лукас, і на ходу звернувся: «То ти передумав…» — і тоді, як сказав Лукас, об щось перечепився, спіткнувся й начебто смикнувся вниз, упав долілиць, і невдовзі Лукас пригадав, що почув постріл, і зрозумів: Вінсон перечепився об свого брата Кроуфорда, — але всі інші вже були там, і Лукас казав, що навіть не встиг і почути, як вони збіглися крізь гущавину, а я сказав: «Певен, що ти вже вважав, що зараз так само перечепишся об отого Вінсона, старого Скіпворта і Адама Фрейзера, чи не так?» — але принаймні я не спитав у нього: «А чому ти тоді не пояснив?» — адже Лукасу й не було потреби відповідати: «Пояснив? Що і кому?» — і, таким чином, з ним було все гаразд — я, звісно, не про Лукаса кажу, а про Кроуфорда, він не просто дитя нещастя, він… — і ось воно знову, і цього разу він знав, що це було: міс Гебершем зробила щось таке — він не знав, що саме, — ні звуку, ні поруху від неї, вона навіть не стала ще непорушнішою, але все-таки щось відбулося з нею — не зовні, а щось війнуло зсередини, начебто її це не тільки не вразило, але й сама наказала собі, проте від неї не йшло жодного поруху навіть для того, щоб вдихнути, і дядько того навіть не помітив: — Він скоріше обраний, позначений печаттю, своєрідний та унікальний, обраний богами з-поміж усіх людей, щоб довести — не самим собі, тому що божества ніколи й не сумнівалися, — але людині цим її найнижчим спільним знаменником, що у смертного є душа, яку він нарешті скерував на вбивство рідного брата…