— …Спостерігаючи там, у бур’янах, за огорожею, бачачи, що його не просто зрадили і шантажують, але й, агонізуючи, мучитися, бо йому доведеться знову пройти все це, не кажучи вже про фізичний труд, бо якщо бодай одна людина знає, що тіло вбитого не витримає експертизи у досвідченого полісмена, то ніхто ніколи не вгадає, скільки інших людей можуть це знати або таке підозрювати, а, отже, треба труп негайно видобути з могили, просто зараз, принаймні цьому навіть допомагають, так, допомагають — знають про це чи ні, — напевно, він дочекався, доки Джейк вирив тіло і ладнався повантажити на мула (і ми виявили, що цей мул належав Ґаврі, для плуга, той самий мул, на якому вранці їхали близнюки; Джейк сам позичив його в неділю ввечері, і, якщо ви міркуєте, в якого саме Ґаврі він позичив, то матимете цілковиту рацію: це був Кроуфорд), і зараз він не ризикував пустити в хід пістолет, у будь-якому разі, якби міг, але він вирішив краще знову заплатити Джейку певну суму грошей за його шантаж, але щоб мати привілей одразу його вколошкати, тож він проломив Джейку череп, поклав убитого в могилу та засипав — і ось вона знову, відчайдушна жахлива невідкладність, самотність касти парій, — не тільки жах і налаштованість усіх людей проти нього, неприйняття, а й потреба боротися з інерцією землі та грізним, нерозважливим повівом часу, але, перемігши, нарешті, цю змову, він надав могилі пристойного вигляду, навіть перемістивши квіти, і ось докази про його злочин нарешті приховані та знищені, усе надійно… — і знову почалося те ж саме, але цього разу його дядько не зробив паузи, — …потім випростався та вперше міг вдихнути на повні груди, відколи Джейк підійшов туди, стиснувши руки та потираючи пучки великим пальцем, — і тут чує щось таке — хай чим воно було, але це змусило його пірнути й дременути назад на схил, потім повзти, захекуючись, з язиком на плечі, але цього разу не просто від люті та жаху, але майже у зневірі та підозрі, як це одна людина може стати об’єктом такого невезіння і стількох нещасть, споглядаючи, як ви втрьох не просто вдруге знищуєте його працю, а й подвоюєте йому клопіт, бо ви не просто виявили Джейка Монтґомері, а й засипали могилу та поклали назад квіти: він не міг дозволити, щоб його брата Вінсона знайшли у цій могилі, але й не міг дозволити, щоб там знайшли Джейка Монтґомері, коли (він точно мав те знати) туди завтра навідається Гоуп Гемптон, — і цього разу зупинився, чекаючи, коли вона скаже, і вона таки озвалася:
— Він кинув свого брата у ворушкий пісок.
— А, — промовив дядько. — Може настати мить, коли просто нічого не залишається зробити з братом, чоловіком, кузеном або свекрухою — тільки знищити їх. Але ви не кинете їх у ворушкий пісок. Ви про це?
— Він кинув його у ворушкий пісок, — вимовила вона зі спокійною та невблаганною викінченістю, не рухаючись, не зсунувшись, тільки її вуста це промовляли, доки вона не відкрила кришку годинника, пришпиленого брошкою їй до грудей, та не глянула на стрілки.
— Вони ще не дісталися долу Вайтліфа, — сказав дядько. — Але не турбуйтеся — він там буде: моє повідомлення, певно, до нього дійшло, проте ніхто у нашому окрузі не зможе примусити себе не почути того, що хтось колись сказав Віллі Інґрему за умови «цілком таємно», тому що іншого вибору й не лишається; він може примусити вас подивитися на скоєне ним, бо вбивці — гравці, і як азартний гравець убивця обожнює гострі відчуття та вірить передовсім не у свій фарт, а у ризиковану, авантюрну справу, мізерний шанс, і ця авантюра переможе просто тому, що вона — авантюра. Але, окрім того, він уже знав, що справа його пропаща, і нічого, чим би не свідчив Лукас про Джейка Монтґомері або ще когось, у майбутньому йому не зашкодить, і його останній шанс — це забиратися геть з наших країв; або, скажімо, він навіть знав, що це даремно, знав, що він молотить лапками заради жалюгідної жменьки мідяків і мідниць, йому три чисниці до смерті лишилося — чисниці, які він міг би назвати свободою; припустімо, він навіть напевно знав, що завтра сонце для нього не зійде, — що б ви воліли зробити передусім, останній акт вияву волі й ваших безсмертних принципів, доки назавжди не полишите рідну землю та, може, навіть світ, лишивши по собі добру славу, якщо ваше прізвище — Ґаврі, і кров, і помисли, і вчинки — Ґаврі, усе життя так, і ви це знали або навіть лише вважали так, або навіть лише чекали, що певної миті той автомобіль, який повзе на низькій швидкості самотньо опівночі над дном струмка, знову стане причиною і приводом усіх ваших мук і розчарувань, і обурення, і горя, і ганьби, і непоправних утрат, і що це навіть не білий, а чорномазий, а у вас ще й напоготові пістолет, у якому принаймні одна з тих старих справжніх десяти німецьких куль… Але не хвилюйтеся, — швидко промовив він. — Не хвилюйтеся за містера Гемптона. Він, мабуть, навіть не задіє свій пістолет; урешті, я навіть не певен, чи захопив він його, тому що він може знайти правильний шлях у будь-якій ситуації — може, не примирення, може, не послаблення виру емоцій, але принаймні зробить так, що пристрасті тимчасово згаснуть, буде застій брутальної та лютої поведінки — просто тим, що він повільно пересувається і важко дихає, — одного разу — це було два-три роки тому, у двадцяті, одна леді з Французової Низини — хай буде без імен — ворогувала з іншою леді, і ця ворожнеча почалася (як ми збагнули) з приводу торта, що вручали як приз на церковному доброчинному базарі, чий — це другої леді — чоловік був власником перегінного куба і постачав віскі Французовій Низині вже багато років, і нікого це не обходило, доки та перша леді не звернулась офіційно до містера Гемптона, щоб він туди поїхав і знищив той перегінний куб, і заарештував власника, а потім за тиждень чи днів за десять сама поїхала до міста і сказала йому: якщо він цього не зробить, то вона напише доповідну на нього губернатору штату і президенту у Вашингтоні, — отже, Гоупу довелося туди вирядитися, і вона не лише надала йому докладні вказівки, але ще він розповідав: стежка там була аж по коліно, в ямах, роками натоптаних під вагою закоркованих талонних дзбанів, так, що ви знайшли б ту стежинку навіть без ліхтарика, який він узяв, і, звісно, перегінний куб там примостився в місцинці нівроку, гарненькій, як би ви воліли, у затишку та безпеці, але ще й на багатті, вогонь розкладено під чайником, і негр доглядав кострище, і, певна річ, не знав навіть, кому те належало, нічогісінько, навіть коли впізнав Гемптонову фігуру і нарешті розпізнав його значок: той негр, як розповідав Гоуп, запропонував йому спочатку випити, а потім приніс видлубаного гарбуза з джерельною водою, а потім допоміг йому зручніше вмоститися, посадивши біля дерева, навіть підсунув до вогню його мокрі ноги, аби просушилися, доки той чекатиме, коли повернеться господар; цілком комфортно, як розповідав Гоуп, вони там біля багаття балакали про те і се, а негр подеколи запитував, чи не бажає він іще гарбуза з водою, доки, як переказував Гемптон, не почулася така крикнява пересмішників, що він, зрештою, розплющив очі, якийсь час кліпаючи у сонячному світлі, доки не сфокусувався й не побачив: ось він, пересмішник, сидить на гілці чи не за три фути над головою, і доки не повантажили та не повезли геть той перегінний куб, хтось збігав до найближчої хатини і приніс шматяну ковдру, якою прикрив його, ще й подушку йому під голову поклав, і Гоуп казав, що на тій подушці навіть була свіжа накривка, коли він відносив її та шматяну ковдру до Вернерового магазину — повертаючи з подякою власнику, — і повернувся до міста. А іншим разом…